Мар’яна й не надіється, що фашизм принесе щастя. Кожну систему, і найкращу, можна спаплюжити, як от радянську. Справа не в системі, а в якості тих людей, що її проводять. Справа в чесності.
І все звертаються Мар’янині думки до одної, все що думає, кінчає цим: повинні бути чесні, шляхетні люди, а не хижаки, хапуги, повзучі черви, хитруни, фальсифікатори. З цим усім не може будуватися суспільство. Ці явища — ознака загнивання його.
То ж і буде так далі думати. То ж і не рушиться нікуди. Їм страшно, — а Мар’яні, нарешті, стало цікаво жити.. Нарешті, нема нудьги.
Її таємні, нікому нерозказані, думи такі ясні, так світять їй дорогу, куди йти. Їй потрібно все, з чого складається життя, — і вона не має нічого. Миритися з цим, бігти в обоз, евакуюватися заради рятунку — який нонсенс!
І від так вирізьбленої "програми" їй стає легко, легко. Вирішено. Нікуди з Києва. Все, що Києву, те й Мар’яні.
ХІ
Автобус із утікачами та їх клунками заїхав не до звичайної пасажирської пристані, а десь далі, межи численних забудов та закутин вантажних причалів. Евакуйовані юрбами сунуть в однім напрямі, згинаючись під своїми вантажами.
І Мар’яна намагається не відставати, не відриватися від обох Тополь, матері й сина-підлітка. Вона навіть узялася піднести їхнього кошика, бо в неї менше речей.
Перед дерев’яним високим парканом і його ворітьми зчинився раптом стиск, всі хотять найперше увійти, а як не увійти, не впхатися, то перелізти по плечах, передати речі, перелізти через високий паркан. Раптом Мар’яну здушили так, що вона вже відчула смертельну хвилину, марноту життя й безнадійність пручання. Мар’яна почала вищати, щоб злякалися всі й випустили її з натовпу, але дарма! Ніхто на це не звернув навіть уваги.
Що їй тут треба? У цім стовпиську озвірілих, очамрілих облич, що дивляться перед себе й не чують благання пропустити її — від воріт, не до воріт. Як опинилася тут Мар’яна?
Шлейки від наплечника відірвалися, в руках валізка, клунок, кошик Тополь, ще й торбина з документами, — а натовп пхає, напирає, щільно затовкає.
Ще одна хвилина — і натовп чародійно розсмоктався, розтав, вхід у браму вільний, а Мар’яна сидить збоку, потовчена не стільки тілом, як душею.
На акварельній синяві надвечірнього липневого київського неба тонко вималювався золотий серпик, від Дніпра віє озонами, пахне прибережними пісками, — а Мар’яна очамріло питає себе, якої мари опинилася вона тут, серед цієї озвірілої утікацької юрби. Ще ж вранці була вона тільки спостерігачем вибухлої в місті паніки, походжала по вулицях, засипаних попелом, утиканих машинами, кінними валками, прикрашених разками черг до крамниць, де все, з доброго дива, продавалося в необмеженій кількості. Вона — поза. Її гнали від мирного життя, облишивши їй ролю спостерігача. То ж у цій ролі буде й далі. Може громадянці тисячоліть так і треба.
* * *
А події женуться навзаводи. Учора — мітинг інтелігенції, сьогодні вимітається бюрократичний і спекулянтський Київ всіма дорогами, всіма видами транспорту. Учора на тім мітингу "виділені" промовці кричали завчено про нашу воєнну й політичну міць, всі при словах "наш любимий вождь" вставали й ритуально апльодували... І зовсім не здавалося, що цими днями вирішується доля України, а виглядало лише на черговий мітинг, де "виносять постанову просити уряд випустити нову позику".
Мар’яна дивилася з ґалерії на це все й здавалося їй, що збіглася тисяча папуг і викрикують одне поперед одного завчені фрази, не тямлячи їх змісту. Отже, її й на ґалерії побачили. Як виходила, — при дверях чатував на неї профуповноважений колективу кінофабрики, куди вона платила профспілчанські внески, і без зайвих передмов запитав:
— Чи ви хочете виїхати? Чи маєте змогу?
А то звідки така турбота? — здивувалася вона. От, була нікому непотрібна, звідусюди гнали, а тепер аж перестрівають. Чи може ще й досі Вікторова рука діє?
— Ні, я зостаюся захищати Київ, — терпко відповіла тоді вона, аж профуповноважений скривився й муркнув зневажливо:
— Як знаєте. І от сьогодні вранці цей самий профуповноважений перестрів її на вулиці:
— Я йшов до вас. Ви сьогодні о п'ятій годині виїжджаєте. Будьте готові, з речами приходьте до будинку спеціялістів.
Потаємне сяйво веселости Мар’янине померкло від цих слів. Так, сяйво веселости. Коли досі Мар’яна не усвідомлювала собі, що й з нею щось сталося в ці історичні дні, то в цю мить мішок нудьги знову навалився на неї. То це було розгрішення від довголітньої нудьги? Так, лід нудьги тріснув, тепер льодолом, бурхливі води несуться у нестримному русі десь у вирій. Строкатість, барвистість, різноплощинність і суперечливість усього баченого прогнали сіру одноманітність, де вже все було за пляном та заздалегідь обіжниково передбачено.
Цікавість знаходить собі тепер поживу, о, так! Вже розгублювалася Мар’яна, але ця розгубленість була чомусь весела, радісна.
І от від слів "ви їдете сьогодні" — провалилося все, натомість інша розгубленість опанувала нею. Її нічого не питають, їй наказують! Вона комусь підлягає, хтось вирішує її долю, незримо стежить за нею, вона не вільна собою.
* * *
— І куди, й по що ви їдете?
Це наче сама себе питала Мар’яна. Але погляд, переведений з ніжнозеленого серпика в небі на чужий кошик, нагадав: спитала це Оксана Артемівна там, біля машини вдень. Вона додала тоді:
— Мало ви натерпілися?
Що відказала Мар’яна? Пригнічена, безвільна, вівцеподібна, розтоптана наказом!
— Кудись везуть. Я знаю? І навіть не сказали, куди? — з легким подивом перепитала дружина професора Тополі.
— Навіть не дали зібратися. То ж усі так. Он позавчора вивезли всіх орденоносців, академіків, професорів та письменників, — хіба їм казали куди? Під’їхали машинами й за дві години вже всі виїхали... А ви хіба знаєте — куди?
— Я їду, бо боюся бомб, — певно відповіла Оксана Артемівна. — І я знаю, куди їду.
Мар’яна видивилася на першу спокійну й цілеспрямовану людину. Цю жінку репресованого професора вона знала тільки наглядці, раз щось із нею розмовляла, удвох із Васантою зустріли її колись. А от, ще нічого не говорили — вже порозумілися вони. Жінка ця вгадала біль пригнобленої безвольности й тихо, щоб не почули з сусідних клунків, каже: