— Ти так до мене, наче я захищаю жидівські погроми!
— Так виходить!
— От і шкода, що з тобою не можна тепер говорити. Я чула, що Гітлер сам у якомусь там поколінні з жидів. То, по-моєму, він тепер нищить своїх власних родичів, позичивши в них же ідею про "месіянізм вищої раси"…
Васанта курить одну папіросу за другою. Мар’яна користається цим і хоч такій Васанті скаже, що лежить на душі, чого нема кому сказати.
— Оцей Бабин Яр наводить мені історичну паралель. Були часи, що селян виганяли з України, розлучали родини, знищили нас десять мільйонів, В муках голоду вимерли села. А місто жило собі… Це, що тепер, — звірство. А то — не звірство? Чому тобі не боліло, як твою й мою рідню гнали зимою чотириста кілометрів пішки в лісах Архангелыцини, без дороги, з дітьми? Пригнали — і в лісі на лютому морозі у снігу тиждень люди жили й спали, поки нарубали дерева та збили собі такі-сякі бараки. Найперше вимерли всі діти… але, я бачу, тобі їх не шкода .…— чому такий гуманізм запізнілий? Тому, що червоні робили це замуровано від усього світу, а ці — відкрито? Чому ти розучилася розкривати очі на всі звірства, чому стала вразлива на одне з них? Чи це моя й твоя провина? Така дійсність жорстока!
Васанта недарма дала Мар’яні так довго говорити. Вона кинула недокурену папіросу й убійчо процідила:
— Коротше, я думала, що ти тільки профашистски настроєна, а ти вже готова фашистка! Я це читала в цій їхній газетці: "Доба, жорстока, як вовчиця..."
— Васанто! Не дивись на мене такими лихими очима! Я ж щиро з тобою говорю, я ж не винна, що в голові мені родяться, при здриганні від Бабиного Яру, такі історичні паралелі. Коли нещирими бути, то не треба здибатися… Ми не автомати, не папуги. Чому ти застигла в старих схемах і не можеш проглянути через них? Життя вже давно переросло їх, вони не покривають його різноманітносте! Навіть Сталіна життя змушує переглядати вчорашні схеми. Учора ми думали, що будуємо соціялізм, а сьогодні ясно дитині, що це пародія на соціялізм, насправді ж — звичайнісінький капіталізм і проріс він крізь соціялістичні гасла та декрети. Учора ми засвоїли, що національні почуття, це рудимент для дозрілої соціяльно особи, а сьогодні життя показує, що воля народу до власного вияву зовсім не іграшка… Динамічна сила.
— Все, що йде від Гітлера, не приймаю! І бридке мені все оце, що прийшло разом із ним, — уперто борониться Васанта..
Мар’яні навіть здається, що є ще живе місце в Васанті. Вона пригадує загальновідомий факт на підтвердження живущости національного почуття. СССР втратила Україну через це скресле почуття українців, що не захотіли воювати за якусь СССР.
— В людини мусить бути рідний край, батьківщина, без неї людина — ніщо…
І Мар’яна говорить, говорить, їй здається, що вона вже Васанту завоювала. Та що ж… Васанта скривилася: — Ай... Ти як говориш, то виходить, що ніхто не має рації, тільки ти одна. З твоїх слів так і тхне душком із націоналістичних газет, А зворотній бік націоналізму — вічна гризня, різанина, зненависть, атмосфера "хто — кого".
— А в СССР не "хто — кого?" Чого це нам так усе випадає, що у цій "батьківщині всіх народів" українець у себе вдома має забезпечене місце чорнороба чи шахтаря? Хто наймичка, кондуктор, двірник? Чи не картинно? Куркулька, себто добра господиня, вигнана з власної хати, спить за велику ласку у коридорі в "совторг-служащіх", в колишніх бакалейщиків. Хочеш ще конкретніше? Ну, нащо і для чого відмовилася ти від свого прекрасного імени, звучистої Васанти, нащо стала якоюсь міщанською Валею? Це ж і є зразок колоніяльного психічного рабства! Ти відцуралася вже навіть рідної мови! Ти, що так тонко її відчуваєш, так любила колись!
Тут уже Васанта втратила всяку владу над своїми рухами. Вона пересмикнулася, зблідла, рванулася.
— Чого ти з мене допит здіймаєш? Я однаково люблю й українську, й російську!
— Не сердься, Васанто, слухай, я тебе прошу! Роздивімося, про що ми сперечаємося. Ти твердиш: усе, що з німецької руки, зле. Я тверджу: така наша історія. Клин клина вибиває. Той клин здавив усе живе, а цей клин ще можна вибити…
Васанта не слухає. Вона затямила: як німці, то заглада. Ми могли розвиватися. А тепер — болото.
— Ти, я — могли ми розвиватися? — втрачала й Мар’яна рівновагу. — А то — не болото? Ми вчились у голоді, у нужді, покінчали школи — й не маємо належного місця в житті. Я — люмпен, одна мені ще кар'єра зосталася була, — прибиральниці. Ти — науковець, доцент, блискучий початок наукової кар’єри, а стала славною фавориткою наркома, з подарунками… Боже, як ти могла пишатися таким становищем?
— Чого ти прийшла? Обливати мене брудом?
Але вже й Мар’яна зірвалася з ланцюга. Так довго думане, — ось висловить уже тепер.
— Ні! Мені жаль безмежно, що ти так злобно сприймаєш мою правду. Тебе інші обілляли, ті, кого ти тепер так ідеалізуєш. Вони тебе опаскудили В газеті, вони твого батька вигнали десь на вулицю вмирати, вони твоїх рідних погноїли, постріляли, полювали за ними, як за дичиною. А ти вислужуєшся перед ними…
Вся тремтячи, Васанта підвелася.
— Я? Я вислужуюся?
— Бо ти й на фронт пішла, щоб вислужитися…
— Як я пішла для кар'єри… Васанта далі не може говорити, з нею починаються спазми, вона ще стоїть, показує на двері.
— І ти прийшла мене, в моїй хаті, ображати?
Жест її ясний.
— Добре, я можу піти, як тобі не подобається моя щирість.
Жест такий ясний, що Мар’яна вже біля дверей. Васанта невідступно за нею.
— І щоб більш ти до мене не заходила.
— Постараюсь.
Мар’яна вже вигнана, вже за дверима. Все це сталося стихійно, навально, несподівано. Де, коли була та мить, що треба було спинитися? Отже, щиро вони можуть тільки гніватися, докоряти одна одній? Доброзичливість між ними була б нещира? То заради минулого Мар’яна казала все, що думала, Васанта ж сприймала все те, як бруд, лайку, злісність, допит. А в Мар’яні був тільки безмежний жаль. І справді, чи тому пішла вона воювати, щоб вислужитися? Хіба Мар’яна не знає, що вона шукає, де б загубити свою голову, тікає від самої себе, від своєї моторошної душевної пустки?
Не слід було заходити, Васанта ж для неї — тільки дорога могила. Любить Мар’яна ту, колишню.