І на дверях Мар’яниної хатки на курячій нозі висить оголошення. До такого-то дня всі мешканці мають звільнити будинок. Мар’яна з задоволенням те читала. Може, нарешті, й вона заживе по-людському, в якомусь кальориферному будинкові? Тепер же можна вибирати собі, яке хочеш, мешкання. Піти в житлову управу й сказати тільки адресу, — дадуть ордер. Ну, в якому районі? У самому центрі? Десь на Крутому Узвозі із тими грандіозними, з пташиного польоту, краєвидами аж до Святошина? На Житомирській, вікнами на Задніпрянщину? В районі Гоголівської й Тургенівської, де повно внутрішніх садів та новонасаджених парків?
На такі самі трухляві гриби, як її будинок, Мар’яна й дивитися не хоче, вона вже не бажає ходити тільки попід модерними домами, а воліє хоч раз пожити в них.
І вибирати є із чого. За цю пару днів надивилася вона на порожні, розграбовані дощенту, приміщення, — усе на горішніх поверхах. Забрела раз і на Володимирську… Біля університету вулиця спадає раптом вниз. Ось чудесний район. До всього близько, і не гамірливий центр, і зелені масиви. А якби ще в такому будинку, як живе Васанта, а якби ще з завжди теплою водою, центральним огріванням! Теплова електрична станція, правда, тепер зіпсована, але ж німці направлять.
І нема нічого легшого, як ось зайти до Васанти. Може вона в Києві? Цікаво ж тепер з нею зустрітися, коли всі люди змінилися, стали більш-менш собою. Може нова доба випустить нові нитки їхньої дружби? Стара ці нитки зовсім протрухлявила.
Прекрасний новий будинок, чудові сходи з блискучих черепашок, зцементованих у камінь. Приємно такими, наче перловими, сходами ходити щодня. Але на Мар’янин стук виходить не Васанта. — Валентина Ступина тут уже не живе? — Чому ні, живе. — Є вдома? — Ні, вийшла. Ви почекайте, вона тільки пішла обідати, тут недалеко, в цім самім домі. — А я думала, що вона десь виїхала? — Так, пару днів, як вона вернулася з полону.
О, це вже навіть романтично! Васанта воювала, була в полоні, вернулася. А Мар’яна відсиджувалася. Конче мусить із нею побачитися, позаздрити. Мар’яна просто таки біжить. Ентузіязм новоскреслої дружби викресав рішучість вдертися до незнайомих людей. Ждати — довго. Після цього падіння в безодню, здається Мар’яні, й мерці оживають. Давнє тепло їхньої дружби зажевріло з несподіваною силою, вернулося. Адже ж ні з ким не усвідомлювала вона буття так рельєфно, як із Васантою. Ті Галини, Слави, всі ті, — плиткі й замалі. Які ж зміни зайшли у Васантиному світогляді від цієї завірюхи, що здмухує всі загортки й вуалі? Може вернеться те, чого вже ніколи ні в кому не знаходила Мар’яна?
Але Мар’яна цього ентузіязму, увійшовши, не виявила. Чи тому, що залетіла вона саме в ту мить, як Васанта сідала за обідній стіл? Може тому, що тут — московська мова, хоч на дверях і українське прізвище? Ну, Бог з ними, як же виглядає героїня полону?
— Хто тобі таке наплів? — гостро подивилася Васанта на Мар’яну при цих словах. — Я не була в жадному полоні, в селі була.
Рішучо зле закраюється їх відновлена дружба. От, Васанта тепер уся загорнута в таємниці, боронь Боже тих таємниць доторкнутися! Коли б швидше виплутатися з чужої хати. Тут Валентина Панасівна привітніша із новими друзями, ніж із широко розкритими Мар'яниними обіймами.
І довелося Мар’яні шукати опертя в діловій причині своєї візити. Чи нема де в їхньому будинку вільного приміщення?
— О, і ти також захоплена загальною психозою? Тепер же увесь Київ перебирається.
Мар’яну дошкулила ця патриціянська погорда Васанти до земних справ. Хіба Васанта не знає Мар’яниних вжитків? А хоч би й так, — хіба Мар’яна не має права хоч раз у житті мешкати в модерному приміщенні?
Але любов їх многолітня. Треба прощати спалах лихого гумору друга, треба завоювати, до осереддя дійти, куди нікого не допускається. Мар’яна лагідно каже:
— Ні, німці нащось усіх нас виселяють.
— Добре, ми зараз підемо до двірника.
Проте, перше, ніж до двірника, Васанта запрошує до себе. Мар'яна була тут щось разів зо два. Васанта обставилася. Радіо. Канапа. А дивується, що Мар’яна хоче мати гарне мешкання. — Радіо подароване. А канапу поставили на збереження. — Васанта хоче дотримати позу некористолюбниці.
— Це правда, — міняє вона тему. — Це правда, я вернулася з полону. Але звідки ти знаєш?
— А що ж тут такого? Я думала, — ти пишаєшся цим.
Знову мовчанка. На це Васанта не хоче відповідати. Вона радніша розповісти про ті жахи, що пережила. Гнали їх німці, полонену жіночу санітарну дружину, як худобу, і так не одну добу. Не тільки їсти, — пити не давали, а як спиняли на відпочинок, то вибирали яке найгірше болото. Ні лягти, ні сісти. Ні накритися нема чим. А тут — пронизливий холод, дощ. І ще й підганяють гумовими палицями.
Васанта, трохи всміхаючись, розповідає це, але дві западини біля носа, обтягнуті вилиці, сині обводи очей і злобні іскри говорять більше, ніж ця її скупа розповідь і суха посмішка. Дивна витримка! Як можна, перейшовши через страшні знущання полону, зостатися холодною, такою спокійною? Розказувати об'єктивно про війну зблизька. Німці і наші. Вони, справді, як вища раса, в порівнянні з нашими — оброслими, зачучверілими. Перші, передові німці, що оточили, були всі поголені, чисті, свіжі. Зовсім не перешкодив їм фронт бути пильними до своєї зовнішности. В них же війна — математичне ремесло, виробництво, на всі операції точно визначений час.
— Чи могли ми коли думати, що побачимо німців? — зчудовано питає Мар’яна. — Я, слухаючи ті доповіді про міжнародній стан і поготову до війни, кожен раз була певна, що війна буде аж після мене.
В голові Мар’яні вертиться одне запитання. Цікаво все ж — чого Васанта пішла в цю санітарну дружину? Чи вона вже не мала так себе де подіти? Чи доводила цим свою відданість і радянський патріотизм? Чи її повела жадоба гострих відчуттів? Ну, то вона їх мала. Чого ж ті сухі злобні іскри в очах?
— Я також хотіла в санітарну дружину, але… Що, власне, боронити? Хвалити Бога, ця війна повалила старе. Від німців я також нічого доброго не жду, але хоч не буде тієї брехні на кожному кроці. Здається, — упала неперехідна стіна й бачиш тепер далекі обрії.