Поки вмістили Максимову крамницю, поки на ній повмощувалися, — вже й десята година. Але тепер, принаймні, всі. Якби й хотів хто, то нема куди взяти. Семен Кучерявий зустрівся, але він, знову ж, не той дурний.
— Нема дурних! — весело відповідає він на запитання, чи виїжджає. — Вже мені визволителі осточортіли. Сиджу вдома й нікуди не рипаюсь.
— То рушаймо! Поганяйте до бульвару Шевченка…
До бульвару не доїхали. Мабуть, від Максимових багажів, — щось осіло, тріснуло. Як стали серед руїн Хрещатика, то далі — аніруш!
— Ми з Києва сьогодні не виберемося! Хоч би до станції як, та вже б на поїзд… — Поїзди бомблять червоні, не знаєте? І партизани зривають рейки, обстрілюють… — А як нашу машину почнуть обстрілювати? — Жінки, приготуйте білі хустинки, якби що, — будете махати… — Українські партизани нас не зачеплять…
А тим часом стоять вони в Києві серед руїн і машина не хоче везти. Що робити?
Та папери, що дав Роман, мають чудодійну силу. Якась проїжджа німецька машина підчепила Гнатів ковчег і потягла на буксирі назад туди, звідки виїхали. Хтозна й куди, у якесь подвір'я, під якусь фабрику. Та це ж — Шулявка! І знов стій, чекай, поки відремонтує фабрика зіпсуту частину, та й дивись на змінений за цю ніч, охоплений панікою, похмурий Київ. Здається, він весь посипаний попелом із тих сіл, що горять навколо нього. І небо синє, і сонце світить, і погода прекрасна, — а чогось так довкола зловісно-похмуро,
А вчора ж у цей час Мар'яна сиділа на Володимирській горі під пам’ятником і дивилася на бездонне синє небо, на блакить Дніпра, порожній білий пляж в ногах у Задніпрянщини. Курилися стовпи димів Лівобережжя, але в тім безмежжі вони не закривали всієї блакиті краєвиду. Поруч сиділи два гульвіси й забавлялися тим, що лічили літаки над головою. Що двадцять хвилин зграйки блискучих трикутників летіли на схід. Що двадцять хвилин вони поверталися, — о, диви, вже вертається менше!
— З Володимирської гори через Костельну зійшла вона на Хрещатик і ще й, так наче не прощалася з цими всіма рідними місцями, думала: "Цій долині руїн тепер більше підходить старовинна назва — Хрещатий Яр. Ось як добре видно тепер давній історичний шлях від Софії до Лаври — Софіївська вулиця перетинає навхрест Хрещатий Яр і переходить у Інститутську…
Невже це було в цей самий час учора?
І здається їй, що сьогоднішнє — ілюзія, сон, злуда. Реальність, жива й невитравна дійсність — вчорашня днина. ТО — та жива істина, що дає сили до існування, а ЦЕ — сновидіння. Бо чи ж може бути, щоб уже більш не ходила цими вулицями, не стояла над Дніпром на київських кручах? Не розчинялася більше у безмежних блакитях? Ні, це вигадка стомленої кошмарами психіки. Ні, узавтра й позавтрім, і до кінця днів своїх не розлучиться із цим повітрям, з цією сполукою міста, природи, України. Неуявне життя без Києва, без свідомости, що можна з нього на деякий час виїхати, але завжди, коли захочеш, — повернутися.
Ні, виїжджає вона тільки на деякий час. Це гра уяви — оця машина, оці зібрані тут люди, а серед них чомусь і вона. Чи ці Щука і Щучка, оці заморожені з-перед сімнадцятого року личинки, що ожили, що дико накидаються на все за ці роки зроджене, здійснене та реальне, й думають, що вони дуже гарно пахнуть, — чи вони здібні відповісти, якими шляхами встане нова Україна з руїн? Чи Марія Павлівна, цей чудовий, незборний уламок вчорашньої боротьби, але не сьогоднішня сила? Чи Гнат? Він добрий організатор, але діє інстинктовно, — і він не знає. Чи Максим, який ні в що не вірить, а сам нічого позитивного не підкаже? Чи цей Аркадій з маскою патриція й невідомими нікому думками? Чи той Віктор, що все життя обережно грається з істинами? Чи цей Бадьора з радянським інтернаціоналізмом, тільки без Сталіна і… без наших, закорінених в тисячовіках, традицій? Чи той Роман із войовничим націоналізмом, тільки без опертя на живий ґрунт сьогоднішньої реальної України, що в ім’я фальшивого націоналістичного безґрунтя ладен знищити таку Україну, як сьогодні?
Хоч їде в безвість, хоч падає в безодню і не знає, чи вилетить на той бік і що там, але Мар’яна карбує, карбує свій крок. Кидає Київ і хоче знати, в ім’я чого. Кожен із них хоче переробити Україну, підтягнути під свій уявний стандарт, а не вийти з її справжніх сил і життєдайних соків.
Може вони навіть належать і до партій, може й кожен по-своєму щось позитивне робить, але Мар’яна хоче партії вольових і добрих. Не м’якушок, не вишкірених, не продуктів різних окупацій. І чи знайде вона таких у світах?
Деталь ремонтується тягуче довго, Гнат десь відбігає, — забув печатки взяти, пригодяться. Може й Мар’яна могла б іще заскочити додому, вона навіть хоче злазити з машини. Та Максим її попереджає, він злазить з машини й вітається. З ким же це?
О, Боже, вже не злізе вона, не поворухнеться. Не хоче, щоб впізнав. Вона його добре впізнала — Мирона. Полисів, уста так само хитро, з невловимою усмішкою, стягнуті. Звабливо-відворотний Мирон — останнє враження з Києва. Яке, справді, мінливе життя! Тепер вона його не хоче бачити, нічого там звабливого нема, самі обгризки. Як то може за стільки років людина змінитися. Типовий київський обиватель. Чого він від Максима хоче? Умовляє зоставатися. А Максим щось там бреше. Він — на село. Мирон пішов. Хвалити Бога!
Ну, Київ лишається для Мирона, для Левка. Ще Януш повернеться. А Мар’яна навіть уже не поворухнеться спустити з машини ногу. Нікуди вона не піде. А як машина утіче без неї?
Краще в безодню, у найгіршу туманність, ніж знову вертатися до нудоти, що вибрала вона з усього, їй доступного в Києві. Як стерпіти життя, де знаєш наперед кожен день і годину, де нема жадної гри творчих сил? Де все наперед запляноване, вирішене, де неспроможен скинути тиск із себе і в знак протесту йдеш у нудьгу. Де загинула Васанта.
Краще бути лицарем нездійсненої мрії, краще бути очорненим несправедливо "фашистським запроданцем", — це ж усі вони огулом у цій машині під таким ярликом, — ніж ковтати й давитися жуйкою есесерської фабрики-кухні.
І згадується Мар’яні сон, а може не сновидіння, тільки ясновидіння. В якомусь німецькому місті вона йде і те місто все розвалене, як Хрещатик. Мертві вулиці, перериті глибокими ровами, повними води. Перескакувати треба з каменю на камінь, а десь кладкою непевною перейти, — і от уже нема виходу-переходу. І відчиняється фіртка, і стара бабуся каже: "Сюди йди!" Мар’яна йде, проходить зелений живопліт-корндор, а виходить не в німецьке місто, тільки на площу перед Софією, проти Богданового пам’ятника, йде повз маслинові гаї й радіє, що кругом неї знову звичний Київ. Та входить вона у просторі залі, а там — блискучий з'їзд, у президії сидить Йосип Сталін і курить люльку. Олександер Корнійчук показує рукою на президію й каже до Мар'яни: "Йди он туди, до столу президії. Вийди й промов перед усім з'їздом тільки два слова: "Я — винна!". — Що за наклеп? — виривається Мар’яна, але той ще не скінчив. — "Будеш мати навік славу, пошану й розкішне життя, тільки вийди й скажи ці два слова". — "Ні! — відказує Мар’яна. — Ні, хоч би довелося мені бути найгіршою рабою, як Німеччина переможе, хоч може бомба мене розірве на шматки, хоч не знаю, що несе темне майбутнє, якщо Німеччина завалиться, — більша честь мені ваша ганьба й прокльон, ніж ваша слава. Ви — винні! Ні обіцяні розкоші, ні німецький жах, ні безодня невідомого не спинять мене йти-пробиватися у безвість, бо тут — задуха!.."