Хоч Київ все більше й більше набирав фронтових рис, хоч і перекочувалися через нього евакуйовані, цілі виселені села, війська різноплеменні, хоча в установах все більше й більше лунав той таки "русскій язик", як і в "доброе старое время", хоча червоно-чорносотенне міщанство й підняло голову, бо німці його люблять, — але на концертах "Думки" так завжди повно, що більше людей стоїть, ніж сидить. Коли не дозволено ввечорі, — люди сходяться удень, у неділю. Як до церкви. Українці йдуть до своєї Мекки — рідної пісні. Хочете побачити Бадьору, — прийдіть на концерт. Хочете побачити, як роздають німці ордени своїм прислужникам, — прийдіть на концерт. І голова одної районової управи, Гнат Загнибіда, також дістав — за чесну й віддану службу Великонімеччині.
XX.
Особливо удосвіта. Удосвіта прокидається Мар’яна з готовими, ясновидющими думками. Без дармовисів і позлотиць встає гола суть дійсности. Все бурує.
Надходить реванш червоних. Штормові вали докочуються окрайцями мереживної білої піни до ніг Києва. І нема Києву іншого виходу, як ці штормові вали на собі перенести ще раз. І нема нікого в Києві, хто б не обмірковував свого місця, — от уже, справді, здійснюється теза, що аполітичних людей, взагалі, нема на світі.
Настрої найрізноманітніші. Одні сумують, що мають виїжджати, це ті, що працювали у німців чи поробились німцями. І за більшовиків було їм незгірше, а тепер — з торбою. Другі мають сидіти на місці, але нераді повороту червоних, бо всі вони, "визволителі", однакові… Третіх подряпали пазурі орла-визволителя, але — нема дурних ще раз дожидати чорного ворона. Всі вони однакові, ці "визволителі"… Четверті — радіють. Рідня може повернеться і, взагалі, — то ж свої, русскіє, родние братья. Це ті, що за націоналістів найбільше кричали про своє українство. П’яті чогось танцюють, хоч виховувалися по льохах та шафах два роки тому й перші розповідали, які то німці прекрасні. Тепер вони з усього кплять, настрій у них чудесний. Вже скоро побіжать німці, прийдуть наші. А в цьому певні всі.
Кожен вирішує, де його місце, що він буде казати, як вернеться радянська влада. Кожен готується, — чи я де не завинив проти червоних? Найцікавіше у всьому строкатому фільмі перетворення міста на фронт — оці чутки, як відбувається перехід міста з рук у руки, що діється в зайнятих більшовиками містах. Це ж і тут так буде, як у Харкові!
Мар’яна вже цього не побачить, хіба тільки в цьому світанковому ясновидінні. Мар’яна нічого не вирішує, воно вже давно вирішено, ще тоді на пароплаві "Шевченко". Тоді вже були ці слова: "як не на схід, то може доведеться на захід". Тепер воно йде так, як вирішено було свідомо в муках тієї хвилини. Що принесе ще їй та хвилина, крім уже пережитого, Мар’яна не знає, але найгіршого, тієї совєтської нудьги, вона вже не зазнає.
І хіба тільки нудьга їй загрожує? Ну, скажімо, не так воно відбуватиметься, як малюють, бо ж люди мусіли десь працювати, якось рятуватися від німецької заглади, нищити чаєвими папіросами серце, тікати, ховатися… Ну, скажімо, не можна всіх масово оголосити "ворогами народу", — але ж місце те її буде яке? Була безправна усе життя, а тепер ще й таврована. То краще бути рабом на чужині, ніж у себе на батьківщині парією. Як Мар’яна має батьківщину, то хоче мати й усі права батьківщини.
Вирішення є, але треба ще виправдати себе у власних очах. От не приймає,.нової Европи" і назад у ярмо нудьги не хоче лізти. А як із гаслом: "що Україні, що Києву, те й мені"? Тепер разом із тими, які привітали "нову Европу"?
Чи винна вона? Як ніде нема такого ладу, в якому Мар’яна мала б змогу прославити Пречисту. Мусить же вона втілити думки свого всього життя у слово. Як удома не можна, то треба йти в світи. Бо українська Пречиста, що просвічує нам із віків і не дає загинути, має просяяти на весь світ.
І збагачена досвідом "нової Европи" та войовничого націоналізму, Мар’яна ще й ще раз у тиші світанку робить перегляд своїм улюбленим ідеям. Ще далеко не закінчила його, але напрям і суть твердо засіли в ній. Крах колишніх думок? Ні, розвій.
Бо от до чого додумалася Мар’яна: кожний добробут не без плям чужої крови. "Хто працює, той не їсть" — от дійсність. А "хто не працює, той не їсть" — то мрії. Насправді ж, хто не працює, той обжирається.
Це нагадує ліс. Під дикою цілиною, чудовою гармонією життя, криється драма за драмою. Тільки пір’ячко, тільки недогризене крильце каже, що тут діється. Одне одного їсть, — або ж гине. В людському середовищі тільки буквально людожерства нема, а все решта — по-лісовому.
Отже, Мар’яна стає фашисткою й песимісткою?
Покищо, певна: хто добре живе, — мабуть, шахрай.
А з цього виходить знову ж: для будь-якої ролі в цій лісовій драмі не варто себе зберігати. Себе зберігати — вічний компроміс із тим, чого душа не приймає. Ніяких компромісів! І нема вже коли чекати, відкладати на "кращі часи". Все життя Мар’янине — гірші часи і в цих гірших часах треба робити, що любо, а не що вимагає компроміс.
Песимізм приводить до оптимізму. Бо як знайдеш виправдання свого існування, то знайдеш радість його. Хай же, — поки вони воюють, — Мар’яна сьогодні ще попрацює. Вона двигне те несучасне, яке їй забороняють усі штамповані приписи обов’язкових ідеологій. Про втрачену людську шляхетність і як її вернути. Про сильну особистість, але не хижацьку. Хай вони руйнують, а Мар’яна шукатиме, як творити. Боже, це така маленька темка з її великого комплексу, може на п’ять-шість сторінок, а всі ті роки бібліотеки неначе нічого ще не додали.
Може вже сьогодні треба спакуватися? Що ж, спакуватися і до праці.
І не жаль їй за цією затишною ніркою, міщанським добробутом. Не мала його, тепер зазнала, як то з "меблями". І з полегшенням собі обіцяє: більш ніколи вже не матиму. Екскурсія у власне затишне мешкання скінчилася — і хвалити Бога!
Проте, Мар'яна й не кається. Та хоч раз у житті треба було й таку екскурсію зробити. Ось же готується до екскурсії в "лісову драму" на захід від Києва.
Лічені дні, лічені хвилини. Батіг втікаючого безповоротно часу. І нема як відкладати в майбутнє, бо майбутнього може й не буде.