Інтонація, з якою сказав це Редж, свідчила про те, що його особисті інтереси були деінде.
– Це в певному сенсі досить весело, – завершив він. – безумовно краще, ніж телебачення та набагато простіше, ніж користатися відеомагнітофоном. Якщо я пропустив передачу, я просто повертаюся в часі та дивлюся її. Я ніколи не міг дати ради всім тим кнопкам.
Дірк, почувши це зізнання, жахнувся:
– У вас є машина часу, а ви користуєтеся нею для… перегляду телепрограм?
– Ну, якщо б я навчився користуватися відеомагнітофоном, то машиною часу я б узагалі не користувався. Часові подорожі – справа надто делікатна. У них безліч пасток і небезпек; якщо змінити в майбутньому щось не те, можна повністю зруйнувати курс перебігу історії.
– А до того ж, вона заважає роботі телефону. Мені шкода, – трохи сором'язливо сказав він Річардові, – що ви вчора не змогли зателефонувати своїй дівчині. Схоже, що в телефонній системі Британії є щось фундаментально нез'ясовне, і моїй машині часу це не подобається. Ніколи не буває проблем з водопроводом, з електрикою або навіть з газом. Про всіх них дбають на квантовому рівні якісь системи, які я повністю не розумію, і через це ніколи не було проблем. Але телефон – це проблема зовсім іншого штибу. Кожного разу, коли я користуюся машиною часу (а це, звісно, дуже рідко, частково через саме цю проблему з телефоном) телефон їде з глузду й доводиться викликати якогось телепня з телефонної компанії, щоб він прийшов і полагодив, а він починає ставити дурні питання, відповіді на які він у жодному разі не зрозуміє.
– Як би там не було, в мене є дуже суворе правило: я мушу не змінювати нічого в минулому, – Редж зітхнув, – якою б не була спокуса.
– Яка спокуса? – різко спитав Дірк.
– О, то просто невеличка… річ, що мене цікавить, – неясно сказав Редж, – немає жодної небезпеки, бо я суворо дотримуюсь правил. Просто це мене засмучує.
– Але ви порушили власне правило! – наполягав Дірк. – Минулої ночі! Ви щось змінили в минулому…
– Ну, так, – дещо ніяково сказав Редж, – але то було інше. Зовсім інше. Якби ж ви бачили вираз обличчя тієї бідолашної дитини. Така нещасна. Вона думала, що потрапить до дивовижного місця, а всі ті бридкі старі професори хмурилися на неї лише через те, що для них воно вже не було дивовижним.
– Приміром, згадайте Колі, – звернувся він до Річарда. – Старий байдужий цап. Хтось має прищепити йому трохи людяності, навіть якщо її в нього каменем вбивати доведеться. Ні, то було цілком виправдано. За винятком цього разу я дуже суворо дотримуюсь свого правила…
Річард подивився на нього з підозрою.
– Редже, – ввічливо сказав він, – можна я вам дещо пораджу?
– Авжеж, можна, мій любий друже, я залюбки вас вислухаю, – сказав Редж.
– Якщо ось цей наш спільний друг запросить вас прогулятися вздовж берега ріки Кем, не погоджуйтесь.
– Що ви маєте на увазі?
– Він має на увазі, – серйозним тоном сказав Дірк, – що на його думку існує певна несумірність між тим, що ви зробили, та названими вами причинами це зробити.
– О. Яке дивне було формулювання.
– Ну, він дуже дивна людина. Але, розумієте, іноді те, що ви робите, може мати інші причини, про які ви не обов'язково знаєте. Як у випадку гіпнотичного навіювання… або одержимості.
Редж сильно зблід.
– Одержимості… – сказав він.
– Професоре… Редже… Я думаю, що була інша причина, з якої ви хотіли мене бачити. У чому вона полягала?
* * *
– Кембридж! Це Кембридж! – почувся жвавий вереск із гучномовця.
Натовп крикливих гульвіс вивергнувся на платформу, гримаючи та галасуючи один на одного.
– А де Родні? – спитав один, важко вибираючись з вагону, в якому був бар.
Він і його приятель хитаючись оглянули всю платформу. Повз них до виходу пропливла велика фігура Майкла Вентона-Вікса.
Вони проштовхнулися до стінки поїзду та почали вдивлятися в брудні вікна. Раптом вони побачили свого товариша: той досі сидів, ніби зачарований, на своєму місці в уже майже пустому вагоні. Вони почали грюкати по вікну та кричати йому. Кілька секунд він не реагував, а потім раптово прокинувся та спантеличено подивився на них, ніби не розуміючи, де він.
– Він налигався! – радісно скрикнули його товариші, знову проштовхалися в поїзд і вивели звідти Родні.
Він спантеличено стояв на платформі та хитав головою. Потім підвів погляд і побачив за огорожею, як Майкл Вентон Вікс сідає зі своєю важкою торбою в таксі, і кілька секунд стояв, наче паралізований.
– Це дивовижно, – сказав він. – Той чоловік. Довго мені розповідав про загибель якогось корабля.
– Ха-ха, – реготав один з товаришів, – скільки він в тебе грошей видурив?
– Що? – не відразу зрозумів Родні. – Ні. Ні, ніскільки. Це була не просто загибель, а якийсь нещасний випадок… чи може вибух? Здається, він вважає, що то сталося через нього. Або ж там був нещасний випадок, а він спричинив вибух, намагаючись усе виправити, і вбив усіх. Потім він сказав, що багато років була жахлива кількість мулу, а потім слизькі істоти з лапами. Це було дещо дивно.
– Отакий наш Родні! Завжди божевільного знайде!
– Напевно, він дійсно божевільний. Він раптом почав говорити про якогось птаха. Сказав, що те, що про птаха – нісенітниця. Він хотів би позбавитися того, що про птаха. Але потім сказав, що все буде виправлено. Усе буде виправлено. Чомусь мені не сподобалося, як він це сказав.
– Треба було з нами до бару йти. Це так смішно, ми…
– А ще мені не сподобалося, як він попрощався. Зовсім не сподобалося.
РОЗДІЛ 28
– Пам'ятаєте, – запитав Редж, – коли ви сьогодні прийшли, я сказав, що останнім часом було невесело, але… з цікавих причин?
– Я пам'ятаю це дуже добре, – сказав Дірк, – це було лише десять хвилин тому. Якщо я не помиляюсь, ви стояли на тому самому місці. Взагалі-то, ви були вбрані в той самий одяг, що зараз на вас надітий, і…
– Замовкни, Дірку, – сказав Річард. – Дай бідоласі сказати.
Дірк злегка вклонився, просячи вибачення.
– Дякую, – сказав Редж. – Що ж, правда в тому, що протягом багатьох тижнів, або навіть місяців, я взагалі не користувався машиною часу, тому що в мене було дивне відчуття, ніби хтось або щось намагається змусити мене це зробити. Усе почалося з дуже слабкого бажання, а потім воно наче накривало мене дедалі більшими хвилями. Це було надзвичайно моторошно. Мені довелося чинити неабиякий опір, бо воно намагалося змусити мене зробити те, що я дійсно хотів зробити. Не думаю, що я збагнув би, що це на мене тисне щось ззовні, а не мої власні бажання, якби я так не переймався тим, щоб забороняти собі такі речі. Коли я почав розуміти, що щось намагається опанувати мене, все стало по-справжньому погано, почали літати меблі. Воно пошкодило мій письмовий стіл епохи Георга. Подивіться на ці подряпини…