– Якщо той кінь знову турбуватиме вас, Білле, – перебив Дірк, плескаючи його по плечу, – відправте його до мене, я з ним поговорю. Ви згадали професора Хронотіса. Він наразі вдома? Ми маємо з ним поговорити.
– Так, наскільки мені відомо, пане. Я не можу в цьому переконатися, бо телефон не працює. Доведеться вам самім піти перевірити. Дальній лівий кут Другого Двора.
– Я добре знаю це, Білле, дякую. Мої найкращі вітання тому, що залишилося від пані Робертс!
Вони пронеслися через Перший Двір; точніше, Дірк пронісся, а Річард пройшов своєю звичайною ходою чаплі, кривлячи обличчя через бридку мряку.
Дірк, очевидно, сплутав себе з екскурсоводом.
– Коледж святого Цедда, – говорив він, – коледж Колріджа та сера Ісаака Ньютона, відомого винахідника машин, що карбують монети, та котячих дверцят!
– Що? – здивувався Річард.
– Котячих дверцят! Приладу надзвичайно дотепного, простого та винахідливого. Це двері в дверях, розумієш…
– Так, – сказав Річард, – а ще в нього було дещо про земне тяжіння.
– Земне тяжіння, – дещо зневажливо знизав плечима Дірк, – так, ним він теж, напевно, займався. Хоча то було всього лише відкриття. Воно просто чекало, щоб його відкрили.
Він вийняв з кишені монетку та байдуже кинув на гравій, що йшов уздовж асфальтової доріжки.
– Бачив? – сказав він. – Гравітацію навіть на вихідні не вимикають. Рано чи пізно хтось мусив її помітити. Але котячі дверцята… О, це зовсім інша річ. Винахід, суто творчій винахід.
– Як на мене, це досить очевидно. Хто завгодно міг про це подумати.
– Ні, – сказав Дірк, – дуже мало геніїв, які здатні зробити те, чого не існує, досить очевидним. Вигук "я й сам міг додуматися" є дуже популярним і оманливим, бо насправді ті, хто так вигукує, не додумалися, і це дуже значущий факт. Ось це, якщо я не помиляюсь, потрібні нам сходи. Йдемо нагору?
Не чекаючи на відповідь, він ринувся по сходах. Річард ішов невпевнено й наздогнав Дірка лише тоді, коли той уже стукав у внутрішні двері. Зовнішні були відчинені.
– Заходьте! – гукнули зсередини.
Дірк штовхнув двері, і вони з Річардом ледве встигли помітити білу голову Реджа, який виходив у кухню.
– Я заварюю чай, – крикнув він. – Будете? Сідайте, сідайте, хто б ви не були.
– Залюбки, – відповів Дірк. – Ви дуже ласкаві. Нас двоє.
Дірк сів, Річард зробив те саме.
– Індійський чи китайський? – спитав Редж.
– Індійський, будь ласка.
Почулося дзенькання чашок і блюдець.
Річард оглянув кімнату. Та раптом здалася звичайною. Вогонь тихо палав собі, але світло в кімнаті було переважно світлом сірого дня. І хоча все в ній начебто було те саме – стара канапа, завалений книгами столик – але здавалося, що не було нічого, що поєднувало її с тими шаленими дивацтвами минулої ночі. Кімната неначе сиділа, вигнувши брови, та невинно питала: "Слухаю вас?"
– З молоком? – почувся з кухні голос Реджа.
– Будь ласка, – відповів Дірк. Він усміхнувся Річардові, і ця усмішка від придушеного хвилювання здавалася наполовину божевільною.
– Звичайну кількість? – знову гукнув Редж.
– Так, будь ласка, – сказав Дірк. – І дві ложки цукру, якщо ваша ласка.
Активність на кухні припинилася. Через секунду або дві з-за дверей визирнула голова Реджа.
– Свладе Челлі! – вигукнув він. – Отакої! Ну ви молодець, Мак-Даффе, швидко впоралися. Мій любий друже, я дуже радий вас бачити, як добре, що ви завітали!
Він витер руки рушником, з яким вийшов з кухні, та поспішив тиснути руки.
– Мій любий Свладе!
– Дірк, будь ласка, якщо вам не важко, – сказав Дірк, тепло потискаючи йому руку. – Я віддаю перевагу цьому імені. Воно ніби нагадує про шотландський кинджал. Дірк Джентлі – під таким іменем я зараз працюю. Боюсь, у минулому є певні події, від яких мені хотілося б відокремитися.
– Авжеж, я вас добре розумію. Приміром, більша частина чотирнадцятого століття була просто жахливою, – щиро погодився Редж.
Дірк хотів був виправити непорозуміння, але подумав, що на це може знадобитися багато часу, тому відмовився.
– То як вам живеться, мій любий професоре? – сказав він натомість, елегантно кладучи на підлокітник канапи свої капелюх і шарф.
– Ну, – сказав Редж, – останні часи були цікавими, а точніше нудними. Але нудними з цікавої причини. Ви поки що посидьте, погрійтеся біля вогню, а я принесу чай і тоді спробую розповісти.
Діловито мугикаючи, він знову пішов, залишивши їх влаштовуватися перед каміном.
Річард нахилився до Дірка.
– Я й гадки не мав, що ви з ним були так добре знайомі, – сказав він, кивнувши вбік кухні.
– Не були, – відразу сказав Дірк. – Ми зустрічалися один раз на якійсь вечері, але відразу відчули взаємну симпатію та розуміння.
– То як сталося, що ви більше не зустрічалися?
– Він старанно уникав мене. Сильне взаємне розуміння дуже небезпечне, якщо тобі треба ховати секрет. А цей секрет, як на мою думку, один з найбільших. Якщо десь у світі є ще більший секрет, я би дуже сильно хотів дізнатися про нього, – тихо сказав він.
Він значуще подивився на Річарда та простягнув долоні до вогню. Оскільки раніше Річард уже намагався (безуспішно) витягти з нього, що то за секрет такий, він вирішив цього разу не ловитися на цей гачок, а натомість відкинувся на спинку крісла та подивився навколо.
Цієї миті Редж повернувся та спитав:
– А я не питав у вас, чи будете ви чай пити?
– О, так, – сказав Річард. – Ми це докладно обговорили. Здається, зрештою ми зійшлися на тому, що будемо.
– Добре, – неясно сказав Редж, – на щастя, на кухні, схоже, вже є готовий. Ви маєте вибачити мене. У мене пам'ять як… як… як називаються ті штуки, щоб з рису вода стікала? Про що я кажу?
Зі спантеличеним виглядом він швидко розвернувся та знову зник у кухні.
– Дуже цікаво, – тихо сказав Дірк. – Чи не має він проблем з пам'яттю?
Раптом він підвівся та почав ходити по кімнаті. Його погляд зупинився на рахівниці, що була на єдиному вільному місці на великому столі з червоного дерева.
– Це той стіл, на якому ти знайшов записку про сільничку? – тихо запитав він Річарда.
– Так, – сказав Річард, встав і підійшов туди. – Вона була в цій книжці, – він узяв зі столу довідник з островів Греції та погортав сторінки.