– Добре, нема чого йому тут робити. Якщо я буду потрібен, я буду нагорі, але не турбуйте мене, якщо це не дуже важливе. Зрозуміло?
– Емм, хто…
– Я не бачу, як ви обшукуєте кошик!
– Емм, так, пане. Я…
– Я хочу, щоб його було ретельно обшукано. Вам зрозуміло?
– Емм…
– Беріться до роботи! – Дірк чкурнув на верхній поверх і зайшов у кабінет Річарда.
Касета лежала саме там, де мала лежати за словами Річарда – на довгому столі, на якому стояли три Макінтоши. Дірк хотів був покласти її в кишеню, але його зацікавило зображення Річардової канапи, що повільно оберталося на великому екрані Макінтоша, і він сів за клавіатуру.
Якийсь час він вивчав написану Річардом програму, але швидко збагнув, що в поточній її формі без коментарів автора це марно. Зрештою йому вдалося звільнити канапу та опустити її сходами вниз, але для цього йому довелося видалити частину стіни. Роздратовано буркнувши, він кинув цю справу.
Інший комп'ютер, на який він подивився, зображав стабільну синусоїду. По краях екрана були маленькі зображення інших осцилограм, які можна було обирати та додавати до головної або ж змінювати головну за допомогою них іншими методами. Він швидко виявив, що це дозволяло створювати з простих осцилограм дуже складні, і якийсь час він розважався цим. Додав просту синусоїду до самої себе, внаслідок чого подвоїлися висоти її горбів і глибини її западин. Потім зсунув одну зі складових синусоїд на півперіоду назад по відношенню до іншої, і тоді горби та западини одної компенсували западини та горби другої, залишивши плоску лінію. Потім він трохи змінив частоту однієї з синусоїд. Як наслідок, у деяких місцях синусоїди підсилювали одна одну, а в інших – придушували. Додавання третьої синусоїди з трохи іншою частотою створило осцилограму, в якій взагалі було важко побачити якусь закономірність. Лінія стрибала вверх-вниз наче випадково, впродовж деяких проміжків часу йшла майже біля нуля, а потім раптом з'являлися дуже великі горби та западини, бо всі три компоненти якийсь час були синфазні.
Дірк припустив, що серед цього набору апаратури мають бути засоби перетворення осцилограми, що стрибала на екрані Макінтоша, на справжній звук, і пошукав потрібний пункт меню. Один з пунктів пропонував йому надіслати сигнал в "Emu".
Це його спантеличило. Він обвів поглядом усю кімнату, шукаючи великого безкрилого птаха, але не зміг знайти нічого навіть віддалено схожого. Він все одно активував процес, а потім відстежив кабель, що йшов від задньої частини Макінтоша вниз під стіл, потім по підлозі, за шафу, під килим, і згодом приєднувався до задньої частини великого сірого клавішного синтезатора під назвою Emulator II.
Він припустив, що саме сюди й прибула його експериментальна осцилограма. Він нерішуче натиснув клавішу. Гидке пердіння, що миттєво залунало з динаміків, було таке гучне, що він не відразу почув слова "Свладе Челлі!", що одночасно гримнули з порогу.
* * *
Річард сидів у офісі Дірка та кидав маленькими кульками паперу в кошик для сміття, де вже було кілька телефонних слухавок. Він ламав олівці. Барабанячи по колінах, він грав великі уривки зі старого соло Джинджера Бейкера.
Одним словом, він нервував.
Він спробував написати на аркуші паперу з Діркова записника всі події минулого вечора, які міг згадати, та коли кожна з них відбулася, якщо вдавалося згадати час. Його вразило, якою важкою виявилася ця справа та якою немічною здавалася його свідома пам'ять у порівнянні з несвідомою, яку продемонстрував йому Дірк.
"Клятий Дірк", – подумав він. Він хотів поговорити зі С'юзан. Дірк сказав йому, що цього ні в якому разі не можна робити, бо телефонні дзвінки відстежуватимуться.
– Клятий Дірк, – раптом сказав він і схопився на ноги.
– У вас є монети по десять пенсів? – запитав він непохитно похмуру Джаніс.
* * *
Дірк озирнувся.
На тлі дверей стояв високий темний силует.
Цей високий темний силует, схоже, був незадоволений тим, що бачив, ба навіть сердився. Навіть більше, ніж сердився. Він був схожий на високий темний силует, який міг легко повідривати голови десятьом куркам, і навіть після цього досі бути сердитим.
Ступивши вперед, у світло, силует виявився сержантом Ґілксом з кембриджської поліції.
– Ти знаєш, – заговорив сержант Ґілкс з кембриджської поліції, кліпаючи очима від придушених емоцій, – коли я повернувся сюди та побачив, що один полісмен чатує з пилкою біля канапи, а інший розриває на шматки невинний кошик для сміття, я був змушений поставити собі певні питання. І я мусив поставити їх занепокоєним голосом, розуміючи, що відповіді на них мені не сподобаються.
– А потім, Свладе Челлі, я піднімався сходами, маючи жахливі передчуття, дуже жахливі. І ці передчуття, мушу сказати, цілком виправдалися. Може, окрім спантеличених полісменів ти також зможеш прояснити й коня, якого знайшли у ванній кімнаті? Бо це було цілком у твоєму дусі.
– Не можу, – сказав Дірк. – Поки що. Але він мене дуже цікавить.
– Ще б пак. Він цікавив би тебе ще сильніше, якби тобі довелося спускати ту кляту тварину по бісових спіральних сходах о першій годині ночі. Що ти тут в дідька робиш? – втомлено запитав сержант Ґілкс.
– Шукаю справедливість, – сказав Дірк.
– Ну, зі мною тоді краще справи не мати, – сказав Ґілкс. – А з міськими і поготів. Що ти знаєш про Мак-Даффа та Вея?
– Про Вея? Лише те, що відомо всім. З Мак-Даффом я вчився в Кембриджі.
– О, вчився, кажеш? Опиши його.
– Високий. Високий і абсурдно худий. Доброзичливий. Трохи схожий на богомола, який не полює… нехижий богомол, так би мовити. Такий собі приємний, дружній богомол, який облишив полювання та зайнявся натомість тенісом.
– Гм, – прохрипів Ґілкс, відвернувся та оглянув кімнату.
Дірк поклав касету в кишеню.
– Схоже, це саме він, – сказав Ґілкс.
– А ще він, звісно, абсолютно не здатний вбити, – сказав Дірк.
– Це ми вирішуватимемо.
– А також журі присяжних.
– Тьху! Журі!
– Втім, звісно, до журі справа не дійде, оскільки факти казатимуть самі за себе задовго до того, як мій клієнт з'явиться в суді.
– Твій бісів клієнт? Так, Челлі, де він?
– Не маю жодної гадки.
– Я певний, що ти маєш його адресу, куди надсилаєш рахунки.