– Вибачте, – сказав він, – вибачте.
Дещо шокований тим, що хтось захотів собі таку річ, він сповільнився та зацькованими очима швидко подивився навколо. Дуже знайомі вітрини магазинів з полірованою латунню, старою полірованою деревиною та картинками японських рибок раптом здалися дуже ворожими та агресивними.
Ну хто міг хотіти вбити Ґордона Вея? Саме ця думка раптово вразила його, коли він повертав до Чарлтон Плейс. До цього для нього найголовнішим було те, що це зробив не він.
Але хто це зробив?
Це була нова думка.
Дуже багато людей були невисокої думки про Ґордона, але ж є величезна різниця між тим, що тобі хтось не подобається (можливо навіть сильно) та тим, щоб насправді стріляти в нього, душити, тягти по полях і підпалювати будинок. Саме завдяки цій різниці більша частина населення доживала до наступного дня.
Може, то була просто крадіжка? Дірк не казав, що щось зникло, але ж Річард його й не питав про це.
Дірк. Річард ніяк не міг прогнати зі своїх думок образ його абсурдної, але на диво владної фігури, що сиділа наче велика ропуха, похмуро міркуючи в своєму занедбаному кабінеті. Він збагнув, що відтворює шлях, яким уже йшов, тому навмисно змусив себе повернути праворуч, а не ліворуч, бо то був шлях до божевілля.
Йому треба просто кудись піти, трохи подумати та зібрати свої думки до купи.
Гаразд… То куди він іде? Він зупинився на мить, розвернувся та знову зупинився. Згадка про долмадос раптом здалася йому дуже привабливою, і йому спало на думку, що холоднокровним, спокійним і зібраним способом дії було б просто піти та поїсти їх. Цим він показав би Долі, хто тут бос.
Але Доля, напевно, вдалася до якихось заходів раніше за нього. Вона не сиділа в грецькому ресторані, не їла там долмадос, але тим не менш все одно керувала. Річардові ноги непохитно вели його назад: по звивистих вуличках, над каналом.
На мить він зупинився біля крамниці на розі, а потім швидко пішов повз житлові багатоповерхівки, потім на територію забудовників, аж доки знову не стояв біля дому 33 на вулиці Пекендер. Приблизно тієї миті, коли Доля могла би наливати в свій келих залишки рецини, протирати рот і думати, чи залишилося в шлунку місце для пахлави, Річард підвів погляд на високу червону вікторіанську будівлю з закопченими цегляними стінами та важкими негостинними вікнами. Вулицею пронісся порив вітру, і до нього підійшов хлопчик.
– Згинь звідси! – цвірінькнув хлопчик, потім зупинився та оглянув його з голови до п'ят.
– Слухай, містере, – додав він, – віддаси мені свій піджак?
– Ні, – відповів Річард.
– Чому? – спитав хлопчик.
– Гм… тому що він мені подобається.
– Було б що вподобати, – пробурмотів хлопчик. – Згинь звідси! – буцнувши каменем по кішці, він похмуро пошкандибав вулицею.
Річард знову зайшов у будівлю, важко піднявся по сходах і зазирнув у кабінет.
Діркова секретарка сиділа за столом склавши руки та понуривши голову.
– Мене тут немає, – сказала вона.
– Ага, – сказав Річард.
– Я повернулася лише для того, – сказала вона, не відводячи сердитого погляду від точки на столі, – щоб переконатися, що він помітив, що я пішла. Бо інакше він може про це забути.
– Він у себе? – спитав Річард.
– Хто знає? Кого це цікавить? Спитайте когось, хто працює на нього, а не мене.
– Впустіть його! – гримнув голос Дірка.
Її очі сердито спалахнули, вона встала, підійшла до внутрішніх дверей, різко відчинила їх і сказала:
– Самі його впускайте! – знову різко зачинила двері та сіла на місце.
– Гм, може я сам себе впущу? – спитав Річард.
– Я вас навіть не чую, – сказала колишня Діркова секретарка, рішуче витріщившись на стіл. – Як я можу вас чути, якщо мене тут немає?
Річард склав руки в благальному жесті, але це було проігноровано, тож він пішов і відчинив двері Діркова кабінету сам. На його подив, у кімнаті була напівтемрява. Жалюзі на вікнах були опущені, а Дірк комфортно влаштувався в своєму кріслі, його обличчя було дивно освітлене предметами, що стояли на столі. На передньому краю стола лежала стара сіра велосипедна фара, розвернута так, щоб її слабкий промінь потрапляв на метроном, що повільно гойдався вперед-назад, а до металевого стрижня метронома була прив'язана сильно відполірована срібна ложка.
Річард жбурнув на стіл дві коробки сірників.
– Сідай, розслабся та не зводь погляд з ложки, – сказав Дірк. – Ти вже почуваєшся сонним…
* * *
Біля дому Річарда з вереском гальмів зупинилася ще одна поліцейська машина. З неї вийшов чоловік із похмурим лицем. Він підійшов до констебля, що чергував біля будинку, і показав йому посвідчення.
– Детектив-інспектор Мейсон, Кембриджський відділ, – сказав він. – Це будинок Мак-Даффа?
Констебль кивнув і провів його до бокового входу, який вів до довгих вузьких сходів, що вели до найвищої квартири.
Мейсон рішуче зайшов і майже відразу рішуче вийшов.
– Там посередині сходів канапа, – сказав він констеблю. – Приберіть її.
– Наші хлопці вже намагалися, сер, – схвильовано відповів констебль. – Схоже, вона застрягла. Наразі всім доводиться перелазити через неї, сер. Вибачте, сер.
Мейсон кинув на нього похмурий погляд – один з великого репертуару, що осягав діапазон від дуже траурного похмурого аж до втомленої покірності з маленькою часткою похмурості; останнім він користувався на днях народження дітей.
– Приберіть її, – похмуро повторив він і знову рішуче похмуро зайшов у двері, похмуро поправляючи штани та плащ, готуючись до похмурого сходження нагору, що чекало на нього.
– Він ще не з'явився? – підходячи, запитав водій автомобіля. – Сержант Ґілкс, – представився він. Вигляд у нього був стомлений.
– Наскільки я знаю, ще ні, – відповів констебль, – але мені ніхто ні про що не каже.
– Мені це знайомо, – відповів Ґілкс. – Як тільки з'являється кримінальна поліція, тобі довіряють лише шоферувати. А я єдиний, хто його бачив. Зупинив його минулої ночі на дорозі. Ми щойно з будинку Вея. Там такий безлад.
– Погана ніч?
– Різноманітна. Усе що завгодно, починаючи вбивством і закінчуючи вийманням коней з ванних кімнат. Ні, навіть не питайте. А у вас такі самі машини? – спитав він, указуючи на своє авто. – Ця мене з розуму зводить усю дорогу. Холодно навіть із обігрівачем на повну потужність, і радіо то ввімкнеться, то вимкнеться.