Оскільки сьогодні він був уже занадто втомлений, щоб думати конструктивно, він шалено виділив і скопіював обрані навмання цифри з таблиці, вставив їх у власну програму-конвертор, яка масштабувала та фільтрувала ці цифри згідно з його власним експериментальним алгоритмом, завантажив конвертований файл у "Performer" – потужну програму-секвенсер, і відтворив результат через випадкові MIDI-канали на тому синтезаторі, що був наразі підключений.
Результат був коротким уривком жахливої какофонії, тому він зупинив його.
Він запустив програму-конвертор ще раз, цього разу наказавши їй перенести частоти в соль-мінор. Це був один з тих інструментів, яких він згодом хотів позбутися, бо вважав це нечесною грою. Якщо його непохитна віра в те, що ритми та гармонії музики, які він вважав найкращими, можна було знайти в ритмах і гармоніях природних процесів, мала під собою хоча б якесь підґрунтя, то задовільні форми модальності та інтонації також мали виникати природно, а не мали вводитися як параметри.
Але наразі він задав параметр навмисно.
Результат був коротким уривком жахливої какофонії в соль-мінор.
Досить вже випадкових спроб.
Перша задача була відносно проста: треба було розрахувати фігуру, яку описує в польоті кінчик крила ластівки, а потім синтезувати її як звук. Таким чином він отримає єдину ноту, що буде хорошим початком, а часу це займе не більше, ніж один вікенд.
От тільки не було в нього цього вікенду, бо йому потрібно було якимось чином завершити другу версію "Гімну" ще впродовж наступного року, або ж "місяця", як його називав Ґордон.
Що невблаганно нагадало Річардові третю причину його тремтіння.
У нього немає жодної можливості звільнити ці вихідні або наступні для виконання обіцянки, яку він дав автовідповідачеві С'юзан. І це покладе їхнім стосункам край, якщо цього ще не зробила катастрофа сьогоднішнього вечора.
Але тепер уже все. Все зроблено. Із залишеним на чужому автовідповідачі повідомленням неможливо зробити нічого, окрім як чекати на наслідки. Все зроблено. Безповоротно.
Йому в голову спала дивна думка.
Вона його неабияк здивувала, але він не помітив, що з нею дещо не так.
РОЗДІЛ 13
Бінокль оглядав нічний Лондон: ліниво, зацікавлено, не соромлячись. Погляд туди, погляд сюди – просто щоб побачити, чи не відбувається десь щось цікаве або корисне.
Помітивши якийсь рух, бінокль зупиняється на задній стіні одного з домів. Однієї з тих великих вілл пізньої вікторіанської доби, в якій зараз, напевно, орендуються квартири. Багато чавунних ринв. Зелені пластикові баки для сміття. Але темно. Ні, нічого.
Тільки-но бінокль починає рухатися далі, як знову помічає в місячному світлі рух. Бінокль трохи змінює фокус, намагається знайти в темряві яку-небудь деталь, різкий край або якийсь контраст. Туман уже піднявся, в темряві все блищить. Бінокль змінює фокус ще трохи.
Ось воно. Там безумовно щось є. Але цього разу трохи вище, може на півметра або на метр. Бінокль зупиняється та розслаблюється… шукає різкий край, шукає деталі. Ось. Бінокль знову зупиняється: він знайшов свою ціль, яка широко розставила ноги між підвіконням і ринвою.
Це темний силует, що притиснувся до стіни, дивиться вниз, шукає опору для ноги, дивиться вгору, шукає полицю. Бінокль уважно вдивляється.
Це фігура високого худого чоловіка. Його одяг правильно підібраний – темні штани, темний светр – але його руки незграбні. Нервові.
Цікаво.
Бінокль чекає та міркує, міркує та оцінює.
Цей чоловік – очевидний аматор. Подивіться, як він копирсається. Подивіться, який він незграба. Його нога спорскує з ринви, рука не дістає до полиці. Він мало не падає. Він зупиняється, щоб передихнути. Він починає злазити вниз, але це йому, схоже, видається ще важчим.
Він знову тягнеться до полиці й цього разу дістає. Різко змахує ногою, щоб спертися, та мало не промахується мимо ринви. Це могло скінчитися дуже, дуже недобре.
Але далі лізти легше, тож він прискорюється. Він дістається до наступної ринви, потім дістає руками до підвіконня на четвертому поверсі, мало не вбивається, залізаючи на нього, і припускається величезної помилки – дивиться вниз. Сильно похитнувшись, він важко сідає на підвіконня. Зазирає всередину, щоб переконатися, що в кімнаті темно, а потім береться відчиняти вікно.
Одна з речей, що відрізняє аматора від професіонала, полягає в тому, що на цьому етапі аматор думає, що було б непогано прихопити з собою якийсь інструмент, яким можна було б скористатися як важелем.
На щастя для цього аматора, хазяїн цієї квартири теж аматор, і підйомне вікно підкоряється голим рукам. Чоловік полегшено заповзає всередину.
"Треба його ув'язнити, поки він не вбився", – думає бінокль.
Рука простягнулася до телефону. Чоловік у вікні озирається, і на мить його обличчя освітлює місяць, а потім він зникає всередині, щоб продовжити займатися своєю справою.
Секунду або дві рука висить над телефоном, поки бінокль чекає та міркує, міркує та оцінює. Рука натомість простягнулася до карти Лондона.
Наступає довга пауза, потім більш уважне спостереження в бінокль, і тоді рука знову рухається до телефону, бере слухавку та набирає номер.
РОЗДІЛ 14
Квартира С'юзан була маленька, але простора, а на такий фокус, – напружено міркував Річард, вмикаючи світло, – здатні лише жінки.
Напруженим він був, звісно, не через цю думку, бо вона спадала йому вже багато разів – кожного разу, коли він був у її квартирі. Ця просторість завжди вражала його, зазвичай тому, що він сюди приходив зі своєї квартири, яка була вчетверо більша, але тісна. Цього разу він теж щойно прийшов зі своєї квартири, але дещо ексцентричним шляхом, і саме це робило його незвичайно напруженим.
Попри холодну ніч він спітнів.
Озирнувшись на вікно, він пішов навшпиньки через кімнату туди, де на маленькому столику стояли телефон і автовідповідач.
Він сказав собі, що не має сенсу йти навшпиньки: С'юзан немає вдома.
Взагалі-то, йому було б надзвичайно цікаво дізнатися, куди вона пішла; так само як і їй, – казав він собі, – напевно, на початку цього вечора було надзвичайно цікаво дізнатися, де був він.
Він збагнув, що досі йде навшпиньки. Він вдарив себе по нозі, щоб припинити це, але все одно не припинив.