Увесь у дрібному поту, ніби вже обпалений південною спекою, з класу раптом мішком вивалився в коридор ослаблий Фінікін.
— — Труба,— сказав він, тулячись до стіни.
— Який флот дістався тобі? Фінікін ледве відклеїв себе від стіни.
— Каспій,— видихнув він,— їду в Астрахань. Поскочін навіть завив:
— У-у-у, пилюки там наковтаєшся, як на вішалці! Артюхов поводив під носом Фінікіна здоровенним кулаком.
— Домудрував?. Хотів де тепліше, щоб ватяних штанів не носити? От і запроторили в самісіньке пекло. З канонеркою стовбичитимеш у Карабугазі, куди воду з Красно-водська танкером привозять...
Фінікін мовчки пішов геть. Це вже відкраяна скибка.
— Усе справедливо,— зауважив Московський. Покликали Артюхова, й за хвилину він вибіг у коридор,
сяючий, щасливий. Ліз цілуватися, голубився до всіх:
Я на Балтику. Навіть пе просив — самі призначили...
Федю в класі любили, і всі раділи за нього. Викликали Колю Поскочіна, тримали за дверима дуже довго. Чувся сміх членів комісії. Юнги нетерпляче підпирали стіни.
— Наш філософ почесати язиком любить... Розпатякався там.
їїоскочін вийшов у коридор навдивовижу незворушний.
— Вибір зроблено поза моїм впливом. Ви ж зпаєте, я не проситиму... Комісія сама вирішила за мепе — па Північ.
Савка розцвів і обняв його:
— Як це добре! Ми будемо разом... , — Ти ж у комісії ще не був.
— Але ж я вирішив, що на Північ... тільки на ПівнічІ Від дверей оголосили:
—. Юнга Баранов, просимо зайти до кабінету. Джек раптом весь зіщулився, напружився.
— Будь-який флот! Тільки б на підводні човни...
З цим і зник за дверима. Юнги обговорювали його мрію:
— Підводні човни — це фантазія, а щодо флоту Джек вибирати права^пе має. У нього манюсінька трієчка а метео ватесаласн.
Гамір голосів в аудиторії раптом прорізало тонким схлипуванням.
— Напевне, розплакався наш Джек Лондончик? Баранов вибіг у коридор — весь у сльозах.
— Тихоокеанський? — запитали його.
— Гірше,— відповів він, гірко плачучи.
— То що ж гірше?
— Записали на Волгу... А я так мріяв... Хана мені, братва!
Підходили юнги з іншої роти, тихенько запитували:
— Що сталося? Чи хтось помер у нього?
— Та ні. Всі живі. А його на річку запроторили.
— Ой, бідолаха! Хай плаче. Моше, море й виплаче.
— Та не вірять сльозам нашим. їм п'ятірки подавай...
— Шкода хлопця,— розходилися иужі.— Обмілів він, як калюжа.
Росомаха повів Джека, з собою, дав йому свій носовичок.
— На річках,— заспокоював,— теж війна. А річки й у Німеччині е. Ось Одер, ось Рейн... усю Європу промчиш, а війну закінчиш на набережній у Берліні, де Гітлер мріяв у місячні ночі.
— На чому це я промчу? — побивався Джек, плачучи.
— На бронекатерах... на чому ж іще?
— Я па підводні човни хоті-і-ів... щоб мені занурюватися.
Артюхов підштовхнув Савку до двереп: _ Чи не чуєш? Тебе кличуть.
Савка ступив в аудиторію, зупинився перед комісією.
— Ленінградець? — запитали його.— А хто там з рідних? Савка докладно розповів про свою бабусю — все, що знав.
— Відмінник? — Офіцери за столом комісії перезирнули-ся, відклали Савчину особисту справу вбік.— Здається, що з цим товаришем ускладнень не виникне. Йому пряма дорога на Балтику.
_ Ні! — відповів їм Савка.
_ Севастополь? — запитали його, усміхаючись.
_ Не треба мені ні Кронштадта, ні Севастополя... Хочу
Полярне. Будь ласка, дуже прошу, запишіть мене на Північний флот.
— Врахуй,— відповіли йому,— що Ленінград ти зможеш побачити лише після війни. Відпусток ніяких, а флот у Заполяр'ї надто грізний флот... Там тобі буде нелегко, навіть дуже важко!
— Це я знаю,— відповів їм Савка. Через кілька днів йому зустрівся Аграмов.
— Хвалю! — сказав коротко.— Служачи на Північному флоті, ти багато що побачиш. Більше, ніж на інших флотах. Ти мене зрозумів?
— Так точно!
— Гірокомпаси, як і раніше, любиш?
— Навіть ще більше.
— Іди.
— Єсть!
У своєму виборі Савка був ие самотній. Свідомо вибрали для себе Північний флот багато юнг. На солодку долю вони не сподівалися. Будуть шторми, що ламають кораблі, немов суху гілку. Будуть тумани, коли "молоко" збивається на "сметану". Будуть морози, від яких кораблі стають схожими иа айсберги. Довга арктична ніч нависне над їхніми щоглами.
Коля Поскочін висловився правильно:
— Що важче в юності, то легше в житті. Треба розуміти!
За кілька днів — перша команда:
— Чорноморці та азовці — шикуйсь!
Цього разу — з речами. Прощавайте, Соловки...
Всі давно ждали цього чарівного моменту, але щастя затьмарювалося болем розлуки. Чи побачать вони колн-не-будь ці пречудові ліси, чи блисне їм уночі совине око маяка на Секірній горі?
Останні слова, останні побажання.
— Тихоокеанці й а мур ці — виходь шикуватись.
Цих мало. Вони похмурі й пригнічені тим, що, підготувавшись до війни, на війну ні; потраплять. Мрячив дрібний дощ. Аграмов, у шкіряному пальті, розмовляв з кожною групою від'їжджаючих, заспокоював незадоволених, бажав щасливої доброї дороги. Нарешті вигукнули:
— Балтійці, з речами па шикування! Федя Артюхов закинув на плечі мішок:
— Ну, ось і став я балтійцем.
Він постояв навпроти тих, кого ще не кликали з речами.
— Північноморці,— сказав їм Артюхов.— Можливо, ще побачимось. А може, й ні. Прощавайте про всяк випадок, хлопці... Я пішов!
Савка провів очима його струнку постать, мимохіть подумав: "Незабаром він буде в Ленінграді". І щось кольнуло в серце: "Може, даремно хотів я на Північ?" Але враз відігнав цю думку: "Я правий, недарма й Аграмов мене підтримав". Тричі спалахнули пісні балтійців, які відходили, і погасли далеко за Секірною горою.
Усі були вже в дорозі, а ті, що залишились, дивувалися:
— Як нас мало, хлопнДІ
Так, небагато. Десь двісті юнг. Тицьнеш пальцем — попадеш на північноморця. Вони часто запитували:
— Усіх відправили, а коли ж нас?
— Потерпіть,— відповідали їм.— Спочатку відправляли тих, у кого далека дорога. А вам, північноморцям, їхати — що раз плюнути...
Довелося чекати. Поки що вони вільні птахи. Ні нарядів, ні прибирання, ні занять. Тричі на добу сходи иа камбуз, а пДлий день гуляй. Але гуляти було несила. Юнги втомилися чекати.
— Чекайте! Невдовзі в Кремль прийде транспорт по вас. Савка з Поскочіним сиділи на лавці біля учбового корпусу, коли з-за лісу долинуло таке знайоме: