— У нашого Серебрякова вчора хтось перо з ручки висмикнув. Може, це той самий гад краде!
Розгублений Росомаха викликав зі строю Московського.
— Старший,— сказав він Ігореві,— цього ми так не залишимо. Ти починай з того кінця кубрика, а я в цього. Зі строю нікому не виходити, доки не обшукаємо всі ліжка.
Росомаха розгріб постіль Феді Артюхова, заглянув на його поличку, відкинув матрац. Ніде варення навіть і сліду не було. Московський неохоче помацав рукою книги па 'полиці Поскочіна, відсунув шматки мила і... витяг банку.
— Ось вона! — здивовано сказав Ігор.
З банки стирчала ложка. Половини варення ВНЇЄ не було. Фінікін одразу напав на Колю Поскочіна.
— Розумника з себе корчиш, а сам... Твоє це було варення? Тобі ного прислали? Я ось зараз як вріжу...
Але тут прозвучав різкий голос Артюхова:
— Не займай малого. Що він тобі поганого зробив?
— Як — що зробив? Він же моє варення зжер. ■— Захотів і з'їв. А тебе це не стосується.
— Ви чули? Моє варення їдять, а мене це не стосується. ~~ Дурень! — відповів Артюхов.— Ти ще не бачив смаленого вовка...
— А ти... Ти сам злодій і такого самого злодія виправдати хочеш.
Артюхов зблід, повернувся до Фінікіна:
Слухай... ти! За такі слова я тебе так цокну по твоїй банці, що з неї останнє варення витече. Так, я крав. Щоб не здохнути. Але я й кошики не вкрав відтоді, як потрапив на флот.
— Цокну, цокну... Бач, який цокальиик знайшовся. Онде старшина поряд стоїть. Він тебе швидко на вїдсидку відправить.
Припиніть! — втрутився в суперечку Росомаха.^ то й справді, візьму та обох вас і посаджу на гауптвахту..,
Припиніть баланду. Тут усе зрозуміло. Юнга Поскочін, ти чого чуже хапаєш?
Бідний "філософ" гірко заплакав:
— Сам не знаю... солодкого захотілося... не втерпів! Росомаха ще крутив у руках липку банку.
— Тримай сам! — і тицьнув банку Фіпікїну.— Юнга Поскочін, а тобі відомо, що Красти не можна?
— Відомо... Звичайно ж! — відповів Коля.
— А якщо так, то, виходить, діяв свідомо. Як це розуміти? Всяких там Кантів вивчаєш, а до себе по-філософському поставитися не можеш... Чого мовчиш? Відповідай.
Повернувся з танців Колесник — засніжений, рум'яний.
— Чому базар? — здивувався він з порога.
— Та ось... злодія знайшли,— понуро пояснив Росомаха. Клас Колесника надривно закликав до чесності.
— Заразом і перо пошукайте. Писати людині нічим! Савка чув, як Росомаха тихо сказав Колесникові:
— Мені цього Канта, щоб йому пуття не було, щиро кажучи, дуже шкода. Краще б він, сучий син, зжер варення, а банку в кучугуру закинув...
Пошепки відповів йому Колесник:
—" У нас на крейсері такого Фінїкіна давно б у гальюн засунули й воду б спустили. Поскочін же — хлоп'я. А хто не викрадав варення з бабусиного буфета?
— Порівняв. Удома дадуть прочухана — та й по тому! А тут така дрібниця може наробити лиха...
Савці стало неймовірно жаль Колі, і ніяк не вкладалося в голові, що він здатен украсти.
— Колю,— запитав він,— для чого ти це зробив? Тон підняв обличчя — страдницьке, у сльозах:
— Та не злодій я... Дуже солодкого захотілося. Росомаха наказав юнгам лягати спати, але в кубрику що
довго гуло, як у вулику, по кутках запекло сперечалися. Гнів стернових, як не дивно, скерований був в основному проти Фінікіна з його банками.
— Хазяїн! — з презирством говорили йому.— Якби не твої солодощі, то й ганьби не було б. Придумали, що прислати, батьки,— варення! Краще б гуталіну для чобіт прислали чи порошок зубний, щоб бляхи драїти.
— Чого ви на мене нападаєте? Хіба я вкрав?
■— Провокатор ти! — заявив Ігор Московський.
— Я провокатор? — вкрай здивувався Фінікін.
— А хто ж ти, як не провокатор? Порозставляв свої банки і лижеш... Те малинове. Те вишневе. 'Те собаче. От людина й ие втрималась. А хто його спровокував, як не ти?
10І
■г Фінікін відбивався, як міг:
— По-вашому, я всіх мушу пригощати? Вас двадцять п'ять ротів у класі. Та з другого "борту" стільки ж облизуються. Моїм батькам на стількох не настачити.
— Давися сам,— відповідали йому юнги.— Тільки жери Швидше і досить марудити. Не псуй нам настрій!
у — Днювальний,— вимагав Росомаха.— Гаси світло! Лише Джек Баранов не втручався в ці суперечки.
— А ти що? — запитав його Савка. 1-У мене з цього приводу своя думка.
У сусідніх класах радистів уже стала попискувати, як киша в підвалі, морзянка: та-ті-ті, та, та-та-ті, тї-та... Спочатку несмілива й плутана, вона дедалі частіше вибухала каскадами бравурних передач. Уже з'явилися юнги-майстри, І які гнали кількість знаків за секундоміром—що не день швидше та більше. Рота радистів, щоб юнги не втратили чутливості руки, була звільнена від важких робіт — рубання лісу, пиляння дров та іншого.
Така ж морзянка проникла й до класів роти стернових. Тільки тут вона беззвучно билась у пучках світла. Старигана Фокін відклацував її на клавішах Ратьера, і стернові по проблисках ліхтаря хором читали слова, а потім й цілі фрази:
— По пра-во-му бор-ту ма-ю бар-жу з па-ли-вом...
Прапорцевий семафор здавався юнгам складнішим. Припустимо, дається "веді": права рука тримає прапорець горизонтально. Але при читанні сигнал видно тому, хто читає, дзеркально: для нього прапорець майорить уже не праворуч, а ліворуч. Фокін не поспішав. Спочатку писав прапорцями прості поняття: "викликаю на розмову", "зрозумів", "не зрозумів", "повтори", "перемістися", "не можу приймати". Потім старшина став писати текст.
— Не бійтеся, даватиму повільно.
'Клас стернових загув, прочитуючи слова, і окремі помилки одинаків загубились у загальному правильному хорі. * — Како... он... рци... аз... буки... люди... м'яко.
Фокін дав вїдмашку "закінчую". Вийшло слово "корабель".
Найшвидше видав шістдесят знаків на хвилину Федя Артюхов. Фокін зрадів:
— Ставлю тобі п'ятірку. Перша в нашому класі! — І додав: — А зараз відкрию один секрет, відомий усім сигнальникам флоту. Ми ніколи не розводимо руки так широко, як це робить новенький, стараючись, щоб його зрозуміли. Дибіться, в чому секрет стрімкої передачі семафора...
105
Фокін почав писати. Але руки старшини при цьому не розліталися вбоки, як це малюють на картинках. Руки ый-готіли лише перед тулубом. Фокін скоротив розмах прапорців, і рухи його рук стали вибухово-короткими, нагадуючи жести експансивної людини під час розмови.