Я під'їхав до ліхтаря й зупинився. Вулиця була темна, світляне коло ліхтаря одкидалося в парк, вихоплюючи з пітьми кружальце моріжка, всюди стояла тиша.
— Якийсь чолсігк зачепив мене,— сказала Гедвіг, і мене взяв страх, бо вона все так само сиділа, мов статуя, втупивши очі просто перед себе.— Хотів повести мене з собою чи піти зі мною, і був такий симпатичний: мав під пахвами теку, а зуби трохи жовті від куріння. Він був старий, десь років тридцяти п'яти, одначе симпатичний.
— Гедвіг,— обізвався я, але вона не подивилася на мене, аж коли я вхопив її за руку, вона повернула голову й тихо сказала:
— Одвези мене додому.— І це "ти" в неї вилилося так природно, що я весь затремтів.
— Я одвезу тебе додому,— сказав я.— О боже мій!
— Ні, постривай хвилину,— промовила Гедвіг.
І вона підвела очі й пильно подивилася на мене, так само пильно, як перед тим дивився на неї я, тільки тепер я не посмів поглянути на неї. Я вкрився потом, обидві руки мені боліли,— і цей день, цей понеділок, видався мені нестерпно довгим, аж занадто довгим як на один день, і тепер я знав, що не повинен був іти з її кімнати; я відкрив нову землю, та досі не поставив на ній свого прапора. Земля була чудова, та все ще чужа, так само чужа, як чудова.
— О господи,— тихо промовила вона,— я така щаслива, що ти симпатичніший за нього, набагато симпатичніший. А пекар виявився не такий симпатичний, як здавалось. О сьомій він мене одразу вирядив. Тобі не слід було спізнюватись. їдь тепер,—докінчила вона.
Я їхав поволі, і втонулі в пітьмі вулиці здавались мені путівцями на болоті, де машина що не мить могла схибнутися й захряснути. Я вів машину потихеньку, неначе віз вибухівку, і дослухався до голосу Гедвіг, відчував, як її рука торкалась моєї, і на душі мені було трохи чи не так, як має бути тому, хто витримав іспит на страшнім суді.
— Я замалим була не пішла з ним,— казала вона,— треба йому було якийсь час перетривати, не знаю, який, та він не перетривав. Він хотів одружитися зі мною, взяти розлуку з жінкою, у нього діти, і він дуже симпатичний, але він утік, коли забачив світло твоєї машини. Він говорив зі мною не більш як хвилину, говорив пошепки, хапаючись, як той, хто дуже поспі-шається,— він дуже поспішався, він мав лишень одну хвилину вільну, і за ту хвилину я прожила вкупі з ним ціле життя: я впала йому в обійми, і знов одірвалася від нього, я народила йому дітей, я лагодила йому шкарпетки; вечорами, коли він приходив до господи, я брала йому з рук теку, цілувала його, коли він рушав із дому; вкупі з ним тішилася, коли він повставляв собі зуби, а коли йому набавили платню, ми злагодили собі невеличке свято: у нас був пиріг, а потім ми ходили в кіно, і він купив мені капелюшка, темно-червоного, наче вишневе повидло; він робив зі мною те, що хотів ти зробити, і мені любі були його незугарні пестощі; я пильнувала переміни в його одіжі, і він узяв святне вбрання на щодень, коли йому пошилося нове, а далі й це зносилось,— і ми знову зібралися на нове вбрання для нього; у нас підросли діти й собі зачали носити капелюшки, темно-червоні, наче вишневе повидло, і я боронила їм те, що колись боронено мені: гуляти по дощі. Я їм боронила з тієї самої причини, що й мені боронено: бо на дощі хутко нищиться одіж. Я повдовіла, і та фірма, де він служив, вислови-' ла мені співчуття. Він був за рахівника на кондитерській фабриці — і якось увечері розповів мені, скільки зиску має фірма, спродуючи шоколадні цукерки "Юсу-пов": зиск був великий, і він казав мені мовчати про це, але я не змовчала і другого ж таки ранку розказала в молочній крамниці, скільки заробляє фірма на цукерках "Юсупов". Йому б ще потривати хвилю-дві, та він не потривав, він утік, утік, мов заєць, як тільки твоя машина виринула в кінці вулиці. "Я чоловік не без освіти, панно",— сказав він мені.
Я поїхав іще тихіше, бо ліва рука мені дуже боліла, а права починала пухнути; я звернув на Юденгасе так поволі, ніби їхав мостом, що ось-ось мав завалитися.
— Що ти хочеш? — спиталася Гедвіг.— Хочеш тут зупинити?
Я зирнув на неї так несміло, як, либонь, дивився той чоловік.
— До мене не можна,— сказала вона,— там на мене дожидає Гільда Каменц. Я бачила у себе в кімнаті світло, її машина стоїть перед дверима будинку.
Я поволеньки проїхав повз двері, повз брунатні двері, з яких я ще колись маю побачити знімок, тоді, як він вийде з камери-обскури,— вони зринуть переді мною стосами, великі стоси тих самих дверей, неначе стоси марок, щойно випущених від управління друку.
Проти дверей стояла машина кольору червоного вина. Я запитливо глянув на Гедвіг.
— Гільда Каменц,— сказала вона,— знайома мого батька. Заверни за ріг: з вікна своєї кімнати я бачила на суміжній вулиці пустку; бруківка в тому місці темна н посередині руді глиняні пасмуги; мені все ввижалося, що ти лежиш там мертвий,— так я боялася, що ти більше ніколи не повернешся.
Я звернув за ріг і ще повільніше, як досі, поїхав уздовж Корбмахергасе, і мені здавалося, що я ніколи вже не їздитиму швидко. Пустка була в кілька будинків за пекарнею, і перед нами виросла задня сина будинку, де мешкала Гедвіг; частину стіни ховали від нас високі дерева, але один ряд вікон можна було бачити весь, з гори до низу: на першім поверсі у вікні було поночі, вікно на другому світилось, і в кімнаті на третьому теж горіло світло.
— Моє вікно,— сказала Гедвіг.— Якщо вона його відчинить, то нам буде видно її силует. Ти б попався їй у пастку, як сліпий,— і вона б нас поправила до себе додому; у неї чудове житло, гарне, як ті помешкання, що стали гарні випадково,— та ти вбачиш з одного погляду, що тая випадковість просто спритно вдана, і ти матимешся так, наче б виходив із кінотеатру в захваті від фільму і, дійшовши до роздягальні, почув, як хтось каже: "Нічого картина, а музика так собі..." Он вона стоїть...
Я перевів погляд з обличчя Гедвіг на вікно її кімнати і вгледів там постать жінки в гостроверхім капелюшку; дарма що очей її було не видно, мені здалося, немов я бачу, що вона зорить на мою машину таким оком, яке мають жінки, що звикли порядкувати життям інших людей.