— Еге, дайте мені, будь ласка, пачку поштового паперу, оцю велику, зелену.
Вона одсунула вітрину, вийняла звідти папір, здмухнула з нього порох.
Я дивився, як вона розкручувала сувій сірої бібули, що висів позад неї на стіні, й мене вразило, які в неї ніжні, невеличкі, дуже білі руки, і зненацька я дістав з кишені ручку, відкрутив і під прізвищем Марії Ксліш у блокноті, де покупці пробували авторучки, написав своє наймення, сам не знаючи навіщо: просто мені враз непоборно забажалося увічнити своє ім'я па цьому клаптику паперу.
— О,— сказала жінка,— може, ви б хотіли набрати собі чорнила в ручку?
— Ні,— відказав я й почув, що червонію,— ні, дякую, я щойно перед цим набрав.
Жінка всміхнулася, і мені видалося навіть, що вона збагнула, навіщо я підписався.
Я поклав на прилавок гроші, дістав з кишені свою чекову книжку, тут-таки, на прилавку, написав чек на двадцять дві марки п'ятдесят пфенігів, вивів навкоси "Розрахунок", узяв конверта, куди жінка поклала мені листівки, вийняв із нього краєвиди й поклав не-загорнені в кишеню, а в конверт засунув чек. То був дешевий конверт, такого гатунку, які надсилають з податкової управи чи з поліції; Віквеберова адреса, коли я проставив її на конверті, розпливлась, і я закреслив її і поволі написав удруге.
Взявши зі здачі, що дала мені жінка, одну марку, я посунув її знов до неї і сказав:
— Дайте мені, будь ласка, дві поштові марки — де-сятипфенігову і одну — "На допомогу потерпілим".
Жінка одсунула шухляду, вийняла з маленької книжечки марки н подала мені; я наліпив їх на конверт.
Мені хотілось потратити чимбільше грошей, і я, не беручи з прилавка здачі, обвів очима полиці; там лежали ще загальні зшитки, такі, як ми колись писали в технікумі; я вибрав один, у м'якій зеленій шкіряній оправі, і простягнув його жінці — загорнути; вона знову взялась розкручувати паперову моташку позаду на стіні, і, взявши в руки маленький пакунок, я вже знав, що він не знадобиться Гедвіг записувати лекції.
Коли я йшов назад по Нетцмахергасс, мені здавалося, що тому дневі ніколи не буде краю: тільки лампочки у вітринах ледь-ледь пояснішали. Я б залюбки розпустив іще скількись грошей, але жодна вітрина не знадила мене щось купити; лише біля крамниці трунаря я трохи пристояв, дивлячись на тьмяно освітлені брунатні й чорні ящики, і знову рушив далі; завернувши на Корбмахергасе, я згадав про Улу. З нею не обійдеться так легко, як мені було здалося спершу. Я був тепер певен: вона знала мене давно н знала добре, зате ж і я її знав. Коли я цілував її, з-поза її гладенького ніжного дівочого личка мені часом увижався мертвий череп, яким колись зробиться голова її батька,— мертвий череп у зеленому фетровому капелюсі.
Ми вдвох із нею дурили старого далеко хитріше і мали далеко більший зиск, аніж я з тими електроплитками; торгуючи залізним брухтом, що його під моєю управою вишукував добрячий гурт робітників, нишпорячи по недоруйнованих будинках, що їх мали зносити, ми заробляли неабиякі, часом просто великі гроші; декотрі помешкання, куди ми добувались, ставлячи високі драбини, були зовсім нерушені, і ми надибували ванні кімнати чи кухні, де кожна грубка, кожний бак і кожний гвинтик були як нові; на емальованих гачках часто ще висіли рушники, а на скляних поличках лежали поруч помада до уст і голярське приладдя; у ваннах часто ще була вода, і піна з мила осіла на дні купками вапна, а в прозірчастій воді ще купалися звірята з гуми, якими тулялись діти, що задихнулися по підвалах; я дивився у свічада, куди передніш дивилися люди, що загинули кілька хвилин потому, в свічада, в яких я з люті й огиди розтрощував молотком власне обличчя — сріблясті скалки всипали пристрій до гоління й рурочки помади; я виймав затички у ваннах, і вода ринула вниз із височини четвєртого поверху, а гумові звірята звільна осідали на покрите вапном дно.
В одному місці ми знайшли швацьку машину; голка її ще стриміла в клаптеві брунатної тканини, призначеної на хлоп'ячі штанці, і ніхто не зрозумів, чому я скинув ту машинку в одчинені двері, повз драбину, і вона розбилася об уламки цегли й розвалений мур; та з найбільшою втіхою я гамселив по власному обличчі у свічадах, які ми знаходили,— срібні скалки струміли, немов бринюча вода,— поки Віквеберові не зробилося дивно, що серед нагарбаного скарбу не трапляється свічад, і відтоді ту бригаду дали під управу іншому.
Але як згори зірвався хлопець-учень, вони мене послали туди. Він уночі заліз у розвалений будинок, надумавши добути звідтіля машину до прання; ніхто не знав, як він дістався аж на третій поверх, однак він туди дістався і мав спустити машину, що була завбільшки мов який комод, на мотузку, та й сам зірвався разом з нею. Коли ми прийшли, його візок іще стояв серед вулиці, заллятий сонячним промінням. Поліція була вже там, і хтось вимірював рулеткою довжину мотузка й хитав головою, дивлячись угору, де двері до кухні стояли одчинені: звідти видно було віника, прихиленого до блакитно мальованої стіни; машина до прання розлущилася, мов горіх, а хлопець був неначе недіткнутий,— він трапив на копицю гнилих матраців і лежав у домовині з морської трави, і вуста йому були, як завше, гірко скривлені — вуста голодного, що спроневірився в людській справедливості. Він звався Алоїс Фруклар і робив у Віквебера всього лишень три дні. Я односив його тіло в машину з трупарні, і якась жінка на вулиці поспитала:
— Це ваш брат?
І я сказав:
— Так, це мій брат.
А в обід я побачив, як Ула, вмочивши перо в червоне чорнило, викреслила під лінійку його прізвище з платіжного рахунку; лінія була рівненька, чепурна й червона, наче кров, така червона, як Шаригорстів комір, вуста Іфігенії і серце на червовому тузі.
Гедвіг схилила голову на руки, зелений светр їй підсмикнувся догори, а руки, сперті на столі, були немов дві пляшки, що затисли між своїми шийками її обличчя так, що воно заповнювало проміжок між ними; очі в неї були темно-карі, тільки в глибині їх прозирали ясні, майже медового кольору цяточки, і я побачив ув очах у неї свою тінь. Та дивилася вона кудись повз мене, у той передпокій, до якого я вступав дванадцять разів із стосиком зшитків з чужих мов під пахвами і від якого залишився в мене такий невиразний і непевний спомин; мені здавалось, наче був там рожевий лінкруст, а проте він міг бути й брунатний, бо в передпокій падало замало світла; фотокартка батька Гедвіг у студентській шапочці, з химерним викрутасом у тій назві корпорації на "онія"; дух чаю з м'ятою, дух тютюну й полиці з нотами, серед яких я прочитав якось на аркуші, що лежав зверху: "Гріг. Танок Анітри".