Я розтулив його руку — вона була гаряча й спітніла — і поклав гроші знов до кишені свого піджака.
— А тепер іди,— мовив я тихо, але він усе стояв на місці й дивився на мене так, як тоді, коли дізнався, що я вкрав; він не йняв тому віри й боронив мене дзвінким хлоп'ячим голосом, і хоча ми були однолітки, тоді він видався мені багато молодшим за мене, моїм меншим братом, що був ладен скуштувати кия, призначеного мені; старий визвіривсь на нього і скінчив на тому, що надавав йому ляпасів, і я відмовився б від тисячі хлібин, аби мені не довелося признаватись, що я вкрав. Та мені таки довелося признатися; це було на подвір'ї перед майстернею, вже повитою в темряву, при світлі нужденної п'ятнадцятиватової лампочки в іржавому патроні, що беззахисно гойдалась на осіннім вітрі. Вольфів дзвінкоголосий дитячий протест погас від одного манісінького слова "так", що я сказав у відповідь на питання старого, і обоє вони подалися через подвір'я до своєї домівки. Вольф завше вбачав у мені те, що в його дитячому серці визначалося словами "славиий хлопець", і йому було тяжко позбавити мене цього титулу. їдучи трамваєм до гуртожитку, я чувся дурним і нещасним: в мені ані на хвильку не озвались докори сумління за ті плитки,— на них я виміняв собі хліба й сигарет; тоді я вже почав замислюватися над цінами. Мені було байдуже, що Вольф має мене за славного хлопця, але мене зачіпало, що тепер у нього ніби є підстави більше мене за такого не вважати.
Вранці другого дня старий викликав мене до контори, вислав кудись Вероніку й довго ніяково м'яв у темних пальцях сигарету, а тоді здійняв з голови зеленого фетрового капелюха,— чого ніколи досі не робив,— і мовив:
— Я зателефонував до капелана Деріхса і тільки тепер довідався, що в тебе недавно вмерла мати. Ми більш ніколи не зніматимемо про це мови, більш ніколи, чуєш? А тепер іди.
Я вийшов і, вертаючись до майстерні, подумав: "Про віщо не зніматимемо мови? Про материну смерть?" І я зненавидів старого ще дужче, ніж досі,— причини я не знав, але був певен, що причина є.
Відтоді за ту історію ніколи більше не говорилося, ніколи, і я ніколи більше не важився красти,— не тому, що красти недобре, а зі страху, що вони ще раз простять мені через материну смерть.
— Ну, йди вже,— сказав я Вольфові,— Йди!
— Мені шкода,— правив він,— я... мені...
Очі йому були такі, неначе він ще й досі вірив у "славного хлопця", і я мовив:
— Гаразд, не думай більше про це, йди.
Тієї хвилини він скидався на чоловіків, які в сорок років тратять те, що звуть своїми ідеалами: вже дещо обважнілий, привітний, сам трішечки, як вони кажуть, "славний хлопець".
— То що ж мені сказати батькові?
— Це він тебе послав?
— Ні,— одказав Вольф,— але я знаю, що він страшенно сердитий і шукатиме тебе, щоб побалакати про замовлення для "Тритонії".
— Я ще не знаю, що буде далі.
— Таки щиро не знаєш?
— Таки щиро не знаю.
— Чи правду балакають дівчата пані Флінк, ніби ти вганяєш за одною дівчиною?
— Так,— сказав я,— то щира правда, що балакають дівчата: я вганяю за одною дівчиною.
— Господи,— промовив він,— тебе не можна лишати самого з такими грішми в кишені.
— Якраз треба,— озвався я тихо.— Іди вже і, будь ласка, не питайся мене більше, що тобі казати батькові,— докінчив я ще тихіше.
Він вийшов, і по хвилі я побачив, як він поминав вітрину, опустивши руки, неначе боксер, що вирушає на безнадійну боротьбу. Я зачекав, скільки йому треба було, щоб зайти за ріг Корбмахергасе, а тоді став у розчинених дверях кав'ярні й пересвідчився, що Вік-веберова машина поїхала дорогою на вокзал. Я повернувся до кімнатки, навстоячки допив каву, засунув третю булочку в кишеню й позирнув на годинника, тільки тепер уже на горішню половину, де безгучно й поволі посувався час; я гадав, що вже пів на шосту або й шоста, насправді ж була ще ледве четверта година.
— До побачення,— сказав я молодій жінці за прилавком і подався назад до своєї машини; з щілини між передніми сидіннями стримів краєчок папірця, на якому я рано позаписував клієнтів, що в них мені треба було побувати. Одчинивши дверцята, я висмикнув папірця, подер і кинув клаптики в риштак. Мені страшенно хотілося знову перейти на той бік вулиці й пірнути глибоко під воду, але, спіймавши себе на цій думці, я почервонів, підійшов до дверей будинку, в якому жила Гедвіг, і натиснув на кнопку дзвінка; натиснув двічі, потім ще раз, а далі вчетверте і став чекати згу-ку дзвоника, та його не було чутно. І тоді я ще раз натиснув на кнопку дзвоника, ще двічі, й знов нічого не почув; на мене найшов страх, той самий страх, що був огорнув мене на вокзалі, перше ніж я перейшов на той бік сходів, де сиділа Гедвіг,— і враз я почув ходу, ходу, що ніяк не могла бути ходою пані Гролти, похапливу ходу сходами вділ і через коридор, і Гедвіг одчинила двері: вона була вища, ніж здалася мені попервах, сливе однакова зі мною, і ми обоє злякалися, раптом опинившись одне біля одного так близько. Вона поступила назад, притримуючи двері; я знав, які важкі ці двері, бо нам якось довелося їх тримати, коли вносили до пані Флінк пральні машини, аж поки прийшла вона сама й узяла двері на гачок.
— На дверях є гачок,— промовив я.
— Де? — одгукнулась Гедвіг.
— Отут,— сказав я, стукнувши по дверях з цього боку понад ручкою, і ліва рука й лице Гедвіг на якусь хвилину сховалися в пітьмі за дверима. Потому її освітило ясне світло з вулиці, і я став пильно вдивлятися в неї; я знав, як їй страшно, що я роздивляюся її, наче картину, але вона твердо витримала мій погляд, тільки спідня губа їй трішечки одвисла; вона й собі роздивлялася Мене так пильно, як я роздивлявсь її, і я почув, що страх мій зник. Мені знов стало боляче від того, що її обличчя так глибоко входило в мене.
— Тоді,— сказав я,— ви були біляві.
— Коли — тоді? — спиталася вона.
— Сім років тому, незадовго перед тим, як я поїхав з дому.
— Еге,— сказала вона й усміхнулася,— Тоді я була біла й мала недокрів'я.
— Сьогодні на вокзалі я дивився білявої дівчини,— промовив я,— а ви сиділи на валізі позад мене.
— Ну, не довго,— сказала вона,— я сіла саме перед тим, коли ви надійшли. Я вас зараз упізнала, та не хотіла озиватися,— вона знову усміхнулась.