Керолайн ще два дні не ходила до школи, сиділа вдома, тиха й пригнічена. її кімната була заставлена квітами й великими коробками з шоколадом — все це їй надіслав Хейзен. Він двічі на день дзвонив і запитував про її стан. В одній з телефонних розмов Хейзен нагадав, що його приятель із Траскота вже домовляється з кимось у Нью-Йорку, хто подивиться Керолайн, коли вона почуватиме себе добре. Хейзен теж хотів з нею побачитись, та Леслі сказала йому, що якийсь час дівчині краще побути самій.
У четвер уранці, коли Аллен снідав, Керолайн вийшла вдягнена на кухню. Дівчина щось наспівувала собі під ніс, до її щік уже повернувся рум'янець і вона повідомила батькові, що йде до школи.
— А може, не варто? — запитав він.— Зрештою, до кінця тижня лишилося всього два дні. Може, зачекаєш до понеділка?
Керолайн похитала головою.
— Не хочу більше сидіти вдома. Не хвилюйся, тату, у мене вже все минуло. Сама не знаю, що зі мною сталося, — там, у поліційному відділку, — коли я побачила в хлопця отой страшний рубець, і згадала, що то моя робота. А він був такий малий і переляканий, мов дитина. І дивився на мене якимись кумедними, здивованими очима, ніби не міг зрозуміти, навіщо я йому це зробила. А як слідчий схопив того хлопця за руку — мов накинув йому наручник!.. Я подумала: "Тепер його посадять за грати, бо якесь біле дівчисько вказало на нього..." Я так розгубилася, тату! — Вона ледве стримувала сльози. — Все, на що я була тоді здатна, — це розплакатись.
— Не думай про це. Ти зробила те, що повинна була зробити. А тепер про все забудь.
Керолайн поволі кивнула головою.
— Я спробую. Але до парку я вже не піду ніколи. Я знаю, що не піду.
Поки вона пила сік і варила собі яйце, Аллен пішов до спальні й розбудив Леслі — спитати, чи варто Керолайн виходити з дому.
— Вона вже оклигала, — трохи подумавши, сказала дружина. — А може, тільки вдає, що оклигала. Але, гадаю, нам не лишається нічого іншого, ніж дозволити їй робити так, як вона вважає за потрібне.
І все ж таки Леслі хутко вдяглася й, пославшись на те, ніби їй треба зробити вранці деякі покупки, пішла до школи разом з Керолайн. Перш ніж вийти з дому, вона сказала Алленові, що хоче запросити Хейзена на вечерю. Він, мовляв, не відмовиться, вона певна. І Хейзен справді прийняв запрошення. — без вагань і з радістю.
— У мене таке враження, ніби він щодня вечеряє сам, — сказала Леслі Алленові, коли він увечері прийшов додому.
— Дивно, — мовив Аллен, — але в мене це відчуття виникло ще першого вечора.
— Я сказала йому також, — провадила Леслі, — що ми будемо дуже вдячні, якщо він зможе влаштувати Керолайн у той коледж.
— І що він тобі відповів?
— Він хотів би, щоб усі молоді люди знали, на кого вони бажають учитись, і прагнули дістати освіту так, як Керолайн.
— Йому треба було стати вихователем!
— Гадаю, юристові платять більше, — відказала Леслі.
Увечері Хейзен прийшов до них зі спортивною сумкою, в якій лежав тренувальний костюм і пара кросовок. Керолайн зашарілася, збентежена цим подарунком і водночас вдячна за нього.
— Я в цьому не бігатиму, а літатиму! — вигукнула вона.
— Тільки скажіть мені, якого тижня ви, на вашу думку, будете у формі, і я подбаю, щоб усе було влаштовано як слід,— сказав Хейзен.— На Ренделз-Айленді є бігова доріжка. Раджу вам взяти стартові колодки й спробувати трохи побігати в кросовках.
За вечерею всі обачно уникали згадувати про випадок у поліції. Розмовляв здебільшого Хейзен. Він розповідав про те, як минало літо в Істхемптоні ще тоді, коли він був малий; про великі тенісні турніри, що їх там проводили спочатку на траві, перш ніж гра стала професійною; у ті часи, мовляв, найкращі гравці з радістю приїздили погостювати на тиждень до членів клубу. Вперше Хейзен заговорив про свою родину, і Стренд дізнався, що в нього є молодший брат, який викладає у Стенфорді філософію, і сестра — вона одружена з нафтовим королем у Далласі й має власний літак. Ні про своїх дітей, ні про дружину Хейзен не. згадував. Але він, здавалося, відчув себе вільніше й був радий побалакати, як людина, що багато вечорів у своєму житті не мала з ким поспілкуватися. Хейзен навіть розповів одну смішну історію про себе й-про свого батька— її головного героя.
— Коли батько помер, — сказав він,:— мені, крім усьога іншого, дісталася в спадщину і його стара секретарка. Неприємна дама, яку звали міс Гудсан; Одного дня вона сиділа у мене в кабінеті. І поки я курив люльку — цю звйчку разом з іншим я успадкував, як і юридичну практику, від батька,— та дама суворо подивилася на мене й каже: "Якщо дозволите зауважити, містере Хейзен, ви дуже нагадуєте мені вашого батька". Я був тоді ще молодий, і таке порівняння мені полестило. Мого батька знали як одного з найкращих адвокатів у країні, він блиску— че виступав у кількох важливих державних комітетах, був президентом нью-йоркської колегії адвокатів. "А чим саме я нагадую вам батька, міс Гудсан?" — трохи самовдоволено запитав я. "Ви кидаєте запалені сірники в кошик зі сміттям і ризикуєте все тут спалити точнісінько так,, як він!" — відповіла стара дама.
Хейзен разом з усіма засміявся. Вони саме їли десерт, і він, поклавши ложечку, задоволено зітхнув.
— Боже, яка розкішна вечеря! Боюся, — звернувсь він до Керолайн, — вам не пощастить скуштувати такої, коли будете в Арізоні.
— Якщо я туди потраплю!
— Коли людина, що натискатиме кнопку секундоміра, виявиться чесною, то я не маю сумніву: ви потрапите туди,— сказав Хейзен, і ці його слова пролунали, мов вирок у суді.— Ви не повинні кидати теніс. У вас буде час і вчитися, й грати. Тільки я не певен, чи вам коли-небудь ще захочеться грати в парку.
— Ніколи! — згодилася Керолайн.
— Тоді ми придумаємо щось інше, гаразд? — мовив Хейзен, відпиваючи каву. — Я член міського й заміського тенісного клубу на Східній П'ятдесят восьмій вулиці. Ви не проти пограти зі мною в парі в суботу вранці?
— Це було б грандіозно! — відповіла Керолайн.
— Я вас з усіма познайомлю, — сказав Хейзен. — Там не багато таких добрих гравців, як ви. Приходитимете туди коли завгодно, як моя гостя.
—— А хіба в ці вихідні ви не поїдете на острів? — спитав Аллен. йому не подобалося те, що Хейзен уже явно переплачував свій борг вдячності.