Сьогодні надійшов лист від Леслі. У ньому, як і в усіх інших листах, вона дякує за мою терплячість, за те, що я дозволяю їй "у зрі-лому віці навчатися ремесла". Обіцяє влітку повернутись і пропонує поїхати з нею подорожувати на захід Штатів, який вона хоче спробувати відтворити на полотні. її листи сповнені глибоких почуттів, і я не маю сумніву, що хоч вона й далеко, але любить мене. Що ж до мене, то я любив Леслі завжди: і коли вона була ще дівчинкою на першій парті в моєму класі, і коли ми стояли перед вівтарем, і коли вона вперше заграла на піаніно в нашій нью-йоркській квартирі, і коли виношувала під серцем наших дітей, і коли перевязувала Хейзенові рани, і коли дала ляпаса його дружині в Турі, і коли я посадив її на літак до Франції. Що то було — доля чи випадок,— коли вона опинилася на першій парті в моєму класі, а потім ї в моїх руках на ціле життя, я не знаю, та мені воно й байдуже. Я знаю тільки, що любЛю її і любитиму повік, а чому це так — не має значення. Ми вчинили, як нам визначила вчинити доля. Леслі обіцяє, що повернеться. Побачимо".
Аллен поклав ручку, перечитав сторінку, яку щойно написав, і не-вдоволено похитав головою. Він не міг забути про Ромеро. Думки про хлопця не давали йому спокою, і він знав, що не позбудеться їх. "Вони пасуться собі мирно на травичці,— пригадав він.— А ви людина з бетонних джунглів". І ще: "І ви тут не довго затримаєтесь".
Замислившись, Аллен знову похитав головою. Хлоп'яче нахабство? А може, мудрість?
Він утупився в розгорнений на столі зошит, білі сторінки якого відбивали світло від лампи. Потім почав писати далі.
"Невже я хочу дожити своє життя тут? Невже хочу дожити його, як тварина, що мирно пасеться собі на травичці? Чи тут те місце, де я потрібен? Чи потрібен я такому хлопцеві, як Віллоубі? Мабуть, що ні. Він і сам досягне успіху, а така людина, як я, може тільки тішити себе думкою, ніби це її заслуга. Я просто вболівальник і підтримую вигуками бігуна, який обійшовся б і без моєї підтримки.
Бетонні джунглі...
Серед тих джунглів знайдеться стільки ж Ромеро, як І Віллоубі на травичці. А може, й більше. З одним мені не поталанило, та, може, це навчило мене, як уникнути помилок з іншими. Учителі й учительки тут — це один тип викладачів. Я — зовсім інший. Свій фах я обирав не для того, щоб мати з нього вигоду; правда, через усілякі події я забув про це. На деякий час. Тепер цей час минув. І я не хочу, щоб мені було соромно перед моїм найменшим учнем. "Коли зможете стати до роботи,— казав колишній директор, навідавши мене після того, як я виписався з лікарні у Хемптоні,— зателефонуйте мені. Ваше місце чекатиме на вас". Тепер я готовий і вранці йому подзвоню.
Подзвоню вранці... Я знаю, це уне так просто, як здається. І він це знав. Так кажуть у лікарні своєму другові, що вже конає, кажуть, прикидаючись, ніби все буде гаразд, хворий одужає, не вмре, і колеги чекатимуть, щоб він повернувся й зайняв своє місце в світі. Що ж, я не помер. Вранці я подзвоню, але зайвою довірою того доброго чоловіка не бентежитиму. Моє місце мене не чекатиме. Будуть анкети, які доведеться заповнювати, будуть прискіпливі комісії, перевірки на придатність до викладацької роботи, визначення розміру платні, розміру пенсії, довгі місяці нестерпного очікування вакансії, проблеми з переходом,— і все це може закінчитися тим, що мені відмовлять.
Вже пізно, пора спати. Вранці маю бути свіжим для Віллоубі".
Стренд поклав ручку, згорнув зошит, встав і вимкнув лампу в холодній нічній кімнаті.
З англійської переклали
Олекса ЛОГВИНЕНКО та Володимир МУСІЄНКО
1
Клаузевіц, Карл (1780—1831) — німецький воєнний теоретик і історик.
2
Марка Цілого французького вина.
3
Передмістя Парижа.
4
"Музика із Франції" (франц.).
5
БАСП (Білі англосаксонські протестанти) — аристократична верхівка американ-ського суспільства.
6
Скорочення від англ. "аиіппег" — переможець, перший призер, лауреат.
7
Тора, Гсирі Девід (1817—1862) — американський письменник, мислитель, ще закликав до життя.^ере-Ч природи.