— Я повинна знати все, що тебе тривожить. Я тобі дружина чи хто?
— Звісно, ти мені...
— Це щось таке, що стосується нашої, родини,— рішуче сказала Леслі.— Ти про щось знаєш, а я — ні. Тобі не сподобався молодик, який приїздив по Елінор? Ти з ним розмовляв. Він викликає в тебе підозру? Я бачила його з вікна. Він справив на мене досить приємне враження. Може, тобі не до вподоби, що він італієць?
— Ти ж бо знаєш, я не такий. Він здався мені непоганим хлопцем. А тепер давай спати, прошу тебе!
— Ти посварився з Елінор? — не вгавала Леслі,— Черговий напад твоєї середньовічної моралі?
На мить у Аллена прокинулося бажання розповісти дружині все, про що вони з Елінор розмовляли насправді. Про оту безглузду думку, ніби. Керолайн вважає себе потворною. Про сміховинне, обговорення носа Керолайн. І про пропозицію Хейзена послати Керолайн до коледжу далеко від дому, що так стривожила його, Аллена. Та він не був готовий до цієї розмови. Нили кістки, вій був роздратований, не впевнений у собі. Якщо він звіриться Леслі, доведеться воювати з нею цілу ніч. 3. того, як тремтіли її губи, Аллен уже здогадувався, що будуть сльози. її сльози обеззброювали його і в найкращі часи.
-— Мені пора спати,— сказав він.
— Спи,— мовила Леслі, Вона підвелася з ліжка й вийшла із спальні.
За хвилину він почув, що дружина сіла за піаніно. Всі двері стояли навстіж, і звуки фортепіано лунали по всіх кімнатах наче пориви нічного лиховісного шторму.
Аллен зітхнув, надяг піжаму й ліг спати.
Він заснув майже відразу, й, коли серед ночі прокинувся, Леслі теж була в ліжку, проте лежала скраю, не торкаючись його.
Вранці, коли задзеленчав будильник, Леслі вдала, ніби спить. Аллен вийшов з дому, не поцілувавши її, як це робив щодня. Вона була жінка лагідна, врівноважена й не любила сваритися, та коли вже ставала лиха, холодна й замикалася в собі, то це тривало днями, і тоді він почував себе у власному домі, ніби у вигнанні.
Аллен глянув через стіл на Юдіт Кінлін. П'ючи каву, вона зворушливо тримала чашку по-дитячому, обома руками. Погляд її світлих очей був добрий і стурбований. Несподівано Аллен відчув, що повинен розповісти всю правду цій милій простій жінці, розумній і чуйній, якої не торкається його клопіт, і вона, звичайно, не вдариться в сльози.
— Я трохи стурбований,— промовив він.— Сімейні справи. Нічого, правда, трагічного. Просто треба щось вирішувати. Коли виростиш двох дітей, то починаєш думати, ніби уже все знаєш і з третім ніякої мороки не буде. А це не так. Вони всі різні. Що було з одним, те не конче повториться з іншими. Може, я завдаю собі марного клопоту, може, хай усе йде своїм звичаєм... Так, як ріс я...
Аллен знизав плечима. Одна дитина в сім'ї, він змалку почував себе самотнім, його батько був значно старший за матір, хворобливий чоловік, якому не щастило в житті. Він не мав часу виховувати сина, бо коли повертався з роботи, то всі свої сили витрачав на те, щоб сваритися з матір'ю за гроші.
— Мої батьки не розбещували мене любов'ю,—сказав Аллен, гірко посміхнувшись.— Може, я даремно вбив собі в голову сентиментальне уявлення про сім'ю. Так чи тгік, а я гадав, що коли з'являться діти, я нестиму за них відповідальність, захищатиму їх. І на щастя, а може, й на лихо, моя дружина завжди думала так само. Отож ми втяг-лися,— може, навіть надто втяглися, втяглись як егоїсти,— в їхнє життя. Не знаю. Як сказав мені у вихідні один чоловік, я йду не в ногу з часом... Від цього важко відвикнути.
— У них неприємності? — спитала Юдіт, і очі в неї посмутніли.
Аллен бачив, що подумки вона перебирає всі неприємності, які можуть статися з молоддю в сучасному Нью-Йорку, і зважує, наскільки серйозними ці неприємності можуть бути.
— Нічого страшного,— всміхнувся Аллен.— По суті, навіть навпаки.— І він розповів Юдіт про Хейзенову пропозицію послати Керолайн до коледжу і про те, чому це спало йому на думку. Він не сказав їй про розмову з Елінор і про те, як старша дочка переконувала його не відпускати Керолайн з дому. Це завдало б йому болю... Навіть розповідаючи, Аллен знову відчув образу на Елінор, образу, яка зродилася в ньому під час розмови з нею, і він боявся, щоб Юдіт цього не помітила.
— Спершу, я хотів відмовитися,—провадив . Аллен.—Мабуть, .ця пропозиція зачепила за живе мою; гордість. .Важливе рішення прийняли без мене, так ніби я сам. не здатний подбати про власне дитя! Хейзен та й уся ця поїздка на узбережжя чомусь навели мене на думку, ніби я зазнав поразки, програв...
— Дурниці! — різко сказала Юдіт. Поки він говорив, вона сиділа мовчки, граючись чашкою, і тепер сердито відсунула її від себе,
Аллен легенько поплескав її по руці.
— Я вразливіший, ніж вам здається,— мовив він.
— А що думає ваша дружина? — запитала Юдіт.
— Це справа зовсім інша. Я нічого їй не сказав.
— Чому? — здивувалась Юдіт.
Аллен стенув плечима.
— Не знаю. Ми були серед чужих людей. І під чужим дахом. Потім, удома, вона щось відчула, і я... Не розумію, що зі мною коїлося, але я приховав від неї правду. Мене важко стерпіти, коли я приховую правду. І ми трохи посварились. Боюся,— зітхнув він,— це триватиме ще й сьогодні ввечері. Не до ладу вийшло,— з удаваною бадьорістю кинув він, — Та минеться, як ви гадаєте?
— Звичайно,—відказала Юдіт.— Я не знаю вашої дочки,, та якби вона була моя, я не пропустила б для неї такого шансу, байдуже.,, чи добродійність це, чи ні. Звісно, я, мабуть, ненормальна,— з моєю роботою в школі, та ще в такій школі!—але жити в цьому місті й потрапити до пристойного коледжу — та це ж у наш час просто дарунок небес! Освіта в Нью-Йорку!.. Господи, та це ж та сама війна, тільки іншими засобами!
Аллен засміявся.
— Краще не сказав би сам Клаузевіц1! Треба переказати ваші слова моєму приятелеві Хейзену. Може, їх навіть варто викарбувати над порталом кожної школи в нашій системі.— Він поклав чайові для офіціантки.— Гадаю, нам пора йти.
— Що ви думаєте робити? — серйозно запитала Юдіт,
Аллен завагався.
— Не знаю. Поміркую, поки йтиму додому.
Надворі лив дощ, і високому чоловікові та низенькій жінці важко було не змокнути під її парасолькою.