— Так, я пригадую,— кивнув головою Стренд.— Але ж... змагання в невеликій приватній школі...
— Я спитав, чи засікали її час, і, як з'ясувалося, Керолайн пробігла сто ярдів за десять і чотири десятих секунди. Для дівчини, яка ніколи не тренувалась, це просто неймовірно. З досвідченим тренером вона покаже олімпійські результати. Шкода, що її школа не бере участі в міжшкільному обміні, а то б нею зацікавилося чимало добрих шкіл. Я знаю одного чоловіка, який працює на так званий Траскотський коледж в Арізоні,— це аж ген на заході штату. Я певен: коли він скаже там, що я знайшов сильну кандидатку в їхню команду, то йому пощастить зацікавити кафедру фізичного виховання. У тому коледжі дуже непогане сільськогосподарське відділення.
— Ви розмовляли про це з Керолайн?—стурбовано запитав Стренд, передчуваючи великі сімейні ускладнення.
— Ні,— відповів Хейзен.— Я вирішив, що слід поговорити спочатку з вами та вашою дружиною, перш ніж подавати дівчині надію.
— Дякую,— сухо кинув Аллен, ображений на дочку, яка звірилася зі своїми потаємними мріями зовсім чужій людині — звірилася з тим, що приховувала від батька й матері. І це при тому, що коли до них хто-небудь приходив, Керолайн користалася з першої ж нагоди, щоб утекти до себе в кімнату, а якщо й відповідала на запитання, то завжди однослівно.
— Яз нею поговорю.
— Хай там як,— мовив Хейзен,— а я подумав, що вам з дружиною треба бодай знати, які є можливості.
— Ми живемо в дивні часи,— сказав Стренд, усміхнувшись.— Дівчина може власними ногами оплатити своє навчання! Мабуть, мені пора купити секундомір і засікати час своїх учнів замість надокучати їм іспитами.
— Якщо ви з Керолайн надумаєте скористатися цією нагодою, то я з радістю подзвоню в коледж своєму товаришеві.
— Це дуже люб'язно з вашого боку. Та, гадаю, у вас вистачає справ і без того, щоб улаштовувати мою дочку вчитися на фермера за три тисячі миль від дому.
— Вона, як я зрозумів, не має наміру стати фермером. Керолайн сказала, що хоче вивчитись на ветеринара і для початку це було б зовсім непогано.
— На ветеринара?—Аллен не зміг приховати розгубленості в голосі. Він пригадав свою недавню розмову з Юдіт Кінлін. Та жартома теж сказала, що якби покинула вчителювати, то стала б ветеринаром. Може, це якесь нове збочення, що раптово вразило чи не всіх жінок міста?—На ветеринара...— повторив він,;—Але чому? В нашому домі ніколи не було ні кота, ні собаки. Вона не сказала, звідки в неї таке бажання?
— Я її запитав, але вона відразу засоромилася, зніяковіла. Мабуть, не знала, як відповісти,— промовив Хейзен.— Тільки щось пробурмотіла про особисті причини. Тож я й не наполягав.
— А що ви самі думаєте про це? — майже зі злістю запитав Аллен.
Хейзен, не спиняючись, знизав плечима.
— Я думаю, в такому віці молодь повинна мати право сама обирати собі шлях у житті. Це найкращий вихід. Особисто я відчуваю,— а може, це ілюзія?— що був би тепер щасливіший, якби батько колись не диктував мені, що я маю робити в житті. Хто знає...— Він повернув голову і, примруживши очі, зацікавлено втупивсь у Стренда.— Якби все можна було почати заново, і ви опинились у тому віці, в якому зараз ваша дочка, й дістали змогу робити вибір — чи обрали б ви той самий шлях?
— Та... Ні, — збентежено відказав Стренд.— Я мріяв стати істориком, а не напихати готовенькими фактами про минуле голови неслухняних дітей. Якби я мав змогу навчатись у Гарварді або в Оксфорді, спокійно пожити, попрацювати кілька років у Європі, поритись у архівах та бібліотеках...— Він гірко засміявся.— Та я мусив заробляти собі на життя. Все, чого я зміг досягти,— це якийсь час утримувати себе випадковими заробітками й довчитися в Сіті-коледжі до ступеню бакалавра гуманітарних наук. Може, якби я був упертіший... Та ба! Надто впертим я не був... Ет, усе це давні амбіції!—Тепер настала його черга знизати плечима.— Я вже давно перестав про це думати.
— Припустімо, вам якимось чином пощастило б навчатись у Гарварді, побувати в Європі, стати людиною, якою ви мріяли стати, припустімо, ваше ім'я зайняло б почесне місце на полицях бібліотек... Чи були б ви тоді... ну...— Хейзен підшукував потрібне слово.— Чи були б ви більш задоволені, ніж тепер?
— Може, й був би,—зітхнув Стренд.— А може, й ні. Звідки мені знати?
— Ви хочете, щоб я подзвонив у Траскот?
Хейзен — Аллен це вже збагнув — умів заганяти людину в глухий кут, де треба відповідати або "так", або "ні".
Хвилину Стренд мовчав, думаючи про те, якою стане їхня квартира, коли Керолайн поїде вчитися до коледжу і її по кілька місяців не буде вдома. І потім, коли її вже зовсім не стане вдома. Вони з Леслі теж опиняться перед проблемою порожніх кімнат.
— Я не можу дати вам відповідь зараз,— промовив Стренд.— Мені треба обговорити все з дружиною. Не подумайте, що я не вдячний вам за ваше бажання допомогти, але...
— Йдеться не про вдячність,— твердо сказав Хейзен.— Не забувайте: це я маю дякувати вам, та ще й як дякувати. Адже цілком очевидно, що я навряд чи стояв би тепер отут —та й узагалі будь-де!—і навряд чи розмовляв би з вами, якби тоді, в парку, не нагодилася Керолайн...
— Вона навіть не усвідомлювала, що робила,— зауважив Стренд.— Запитайте в неї. Це був з її боку звичайнісінький рефлекс.
— Тим більший захват викликає така її поведінка,— сказав Хейзен.— Зрештою, поспішати нам нема куди. Поговоріть із дружиною, з дочкою і повідомте мене про своє рішення. Ленч о першій. Я запросив кількох друзів, серед них двоє таких, з ким вам, напевне, буде цікаво погомоніти,— професор історії з Саутхемптонського коледжу й один учитель англійської мови.
"Чудо, а не господар!— подумав Аллен.— Якби його гості були пїлоти-випробувачі, то Хейзен, мабуть, десь доп'яв би для них ще двох пілотів-випробувачів, щоб вони мали нагоду побалакати за ленчем про авіакатастрофи".
Коли вони дійшли до будинку, Стренд побачив високого, дуже худого хлопця. Він стояв на алеї і тримав двоє бейсбольних рукавиць.
— А ось і друга половина нашого дуету,— сказав Хейзен.— Ви не проти посудити?
— Спробую,— відповів Стренд.
— Доброго ранку, Ронні!— привітався Хейзен.— Це містер Стренд. Він вестиме рахунок.