— Якщо ти так говоритимеш, то я зараз упаду й заплачу,— сказала Леслі.— Ти найдобріша людина в світі, Аллене, і всі цим користуються. Я теж. І найбільше.
— Дурниці!— відрубав він.—Як там Лінда?
— У захваті. Ти ж бо знаєш, що таке для. неї Франція. Може, вона має деСь Там коханця.
— Вітай її від мене. Бажаю вам Добре провести час. Обом.
— Що тобі привезти з Парижа?
— Себе.
Леслі засміялася—тихий, лагідний сміх десь за сто миль.
— Я знала, що ти так скажеш. Тому й спитала. Je tembrasse. Я вивчаю французьку.
— Я люблю тебе. Тільки пам'ятай про це —будь-якою мовою!
— Я пам'ятатиму,—прошепотіла Леслі.— На Добраніч!
— На добраніч, щастя моє!
Заспокоєний, що все гаразд, принаймні з Леслі, Аллен поклав трубку. Потім увімкнув світло, знов повернувся до телефону й замислився. ПОдзвонити Хейзенові зараз? Він нахилився, щоб узяти трубку, й опустив руку. Він почував себе надто стомленим, щоб відповідати на запитання, які — він знав — поставить Хейзен. Аллен розумів: треба вийти до загальної кімнати й подивитися, що роблять хлопці, а може, й відповісти На їхні запитання, одначе вирішив відкласти все до ранку. Якщо сьогодні йому доведеться ще раз зустрітися з Хітцом, то він — Аллен це відчував — кінець кінцем не витримає й ударить хлопця.
Стренд почув, як пробив дзвін на каплиці, запрошуючи всіх на вечерю, і згадав, що цілий день нічого не їв
Він пішов на кухню і зазирнув до холодильника. Там залишилось не багато — кілька яєць, шинка, півпакета молока. Але йому й цього було досить. Вечеряти в їдальні, де повно учнів,— такого випробування він уникнув би, навіть якби довелося лягти спати голодним. А йти до міста, де його міг упізнати хтось із тих, що вранці були на суді, просто не мав сили. Він смажив шинку, коли задзвонив телефон. Стренд зняв сковороду з плити, важко перейшов до вітальні й узяв трубку.
— Це ви, Аллене?
Дзвонив Хейзен.
— Я, Расселе. Добрий вечір.
— Я щойно повернувся з Вашінгтона, і мені сказали, що ви дзвонили вранці.
— Ви стоїте, Расселе?
— Так, стою. А чому ви питаєте?
— Бо це довга й складна історія, і вам краще зручно сісти, щоб її вислухати.
1 Обнімаю тебе (франц.).
Що стfлося? — з тривогою в голосі запитав Хейзен.— З Леслі все гаразд?
— У неї все чудово. Вона в Лінди. Леслі вирішила поїхати до Парижа,— сказав Стренд.— йдеться про Ромеро. Ви вже сіли?
— Сів.
— Ми саме повернулися з Нью-Йорка. Тільки зупинились перед корпусом, коли це з дверей вибігли два хлопці,— почав розповідати Стренд.—Один гнався за другим. Той, що біг позаду, був Ромеро з ножем у руці...
— Чортів дурень!—лайнувся Хейзен.— Його за це викинуть зі школи!
— А той, хто втікав,— менший Хітц.
— Господи! — зітхнув Хейзен.— А я вже сподівався, що до кінця днів своїх більше не почую цього прізвища...
— Почуєте, Расселе, почуєте...
— Старий Хітц заявив департаментові юстиції про якісь нові, обтяжливі факти, і мені довелося летіти до Вашінгтона. Та розкажіть же все до ладу!
Коли Стренд сказав, що в кімнаті Ромеро вкрадено триста сімдесят п'ять доларів, Хейзен вибухнув:
— Триста сімдесят п'ять доларів?! Де ж, у біса, він узяв ті триста сімдесят п'ять доларів?
— Хітц каже, ніби Ромеро по кілька разів на тиждень грав у своїй кімнаті після відбою в кості.
І ви нічого про це не знали? — недовірливо спитав Хейзен.
— Анічогісінько.
Та що, в біса, коїться в тій школі?!
— Гадаю, те саме, що й скрізь.
— Ну, а далі? — холодно кинув Хейзен, І знов перебив Стренда, коли той повідомив, що Ромеро заявив, ніби мав підстави підозрювати Хітца.
— Які підстави?— запитав Хейзен,
Хлопець не сказав. Мовляв, йому розповіли під секретом.
— Під яким ще секретом! — пирхнув Хейзен. — Якби туди приїхав я, не лишилося б ніяких секретів, запевняю вас! І п'яти хвилин не минуло б. Ви знаєте, що там сталося насправді?
Стренд пригадав благальний і сльозливий голос місіс Шіллер:
— Ні,— мовив він. Про те, що місіс Шіллер знайшла листи, він вирішив не згадувати. Якщо Хейзен надумає приїхати сюди й спробує
щось витрясти з місіс Шіллер чи з Ромеро, він однаково нічого не доб'ється. То ви хочете, щоб я розповідав далі?
— Вибачте, — мовив Хейзен. — Я вас більше не уриватиму.
Стренд говорив ще хвилин п'ятнадцять, поки, нарешті, дійшов до сцени в залі суду і розповів Хейзенові, як Ромеро відмовився свідчити на свій захист.
— Шкільний адвокат, містер Холлінгзбі, умовляв його, — провадив Стренд.— Але хлопець затявся, і край. Заявив, що не визнає правомочності цього суду.
— Ох і адвокат же, мабуть, із того містера Холлінгзбі!—глузливо зауважив Хейзен. — Нездатний навіть зламати роги вісімнадцятирічному шмаркачеві, щоб той не корчив із себе дурня! Не дивно, що він усе життя сидить у тому глухому містечку. І де тепер Ромеро?
— У в'язниці, — відказав Стренд. — Застава десять тисяч доларів.
Він почув на другому кінці дроту різкий віддих.
— Це вже занадто! — вигукнув Хейзен.— Одначе я, бувши суддею, призначив би всі двадцять тисяч. Хлопчисько заслуговує, Щоб на нього всі плюнули, вже хоча б за його невдячність, :Мені хочеться про це говорити, Аллене, але, боюся, ви розбестили хлопця і те, що він мав при собі зброю — це ваш недогляд.
— Ви маєте рацію, тут нічого не скажеш,— відповів Стренд, намагаючись не дати взнаки, що ображений докором і тоном, яким його було кинуто.— Я справді припустився недогляду і, без сумніву, не востаннє. Але назвати складаний ножик зброєю — очевидне перебільшення. Та це вже у минулому. А тепер хлопець, якого ми вирвали з його оточення й перевезли сюди..,.
— З найкращими намірами,— голосно вставив Хейзен.
— З найкращими намірами,— погодився Стренд. — Так от, цей хлопець тепер за гратами і немає в нього родини, яка подбала б про нього, і поки не знайдеться чуйна душа...— Він знав, що Хейзенові ці слова не сподобаються, і все ж говорив далі;—Чуйна душа, котра має десять тисяч доларів і погодиться сплатити за нього заставу, він сидітиме там до суду, а слідство триватиме, може, й кілька місяців, і...
— То ви пропонуєте, Аллене, щоб це я дав гроші?!—Хейзен явно розсердився.
— Я не маю права нічого пропонувати.
— І це дуже мудро, — сказав Хейзен,— а то ви запропонували б мені вчинити як найпослідущому йолопові. Коли б у вас були гроші, ви б це зробили?