— Так.
Стренд сам здивувався, що сказав це. Після сну вся його злість розвіялась, і тепер у нього перед очима стояв тільки маленький і беззахисний Ромеро, якого полісмен виводить із зали суду.
— Тоді добре, що ви бідний, а то ви вилетіли б у трубу скоріше, ніж висохло б чорнило на вашій заставній розписці. Я в світі бізнесу кручуся з двадцяти трьох років і твердо затямив собі одне: хто кидає гроші на вітер, той дурень.
— Расселе,—сказав Стренд,— у мене не лежить до цього душа, і все ж я прошу вас позичити мені гроші. Я розумію, чому ви самі не хочете цього зробити. Якби ке я, ви ніколи б і не знали, що живе на світі такий собі Ромеро. Якщо тут і є чиясь провина, то моя. Я роздратований не менш ніж ви, але я почуваю відповідальність за хлопця. Гроші я так чи так віддам. Ми тепер маємо змогу відкладати значно більше, та й батьки Леслі, мабуть, трохи допоможуть, і Джіммі дістав добру роботу...
— Як друг, Аллене,— сказав Хейзен,— я хочу вам відмовити. Ви ж самі знаєте, що втне цей нікчемний пацючок із гетто, коли його випустять на волю. Він просто зникне. Ви ніколи більше не побачите ні його, ні своїх грошей. І поліція не побачить. Він зникне з гетто, як привид, і мільйон його співвітчизників заприсягнуться, що ніколи його й не знали.
— Я все ж таки спробую,— тихо мовив Стренд.
— Тільки не з моїми грішми. І, сподіваюся, не з вашими. Мені здається, ця розмова затяглася.
— Мені теж так здається, Расселе. На добраніч.
Пролунав такий звук, наче на другому кінці дроту Хейзен розтрощив телефон.
"Одне ясно,— подумав Стренд, вертаючись на кухню.— Цього року на різдво не буде ніякого Хемптона". Він поставив на вогонь сковороду з шинкою, а на другу сковороду розбив двоє яєць. Завтра він попросить місіс Шіллер закупити йому продукти. Хтозна, коли Бебкок зажадає, щоб він приступив до виконання своїх щоденних обов'язків і харчувався в їдальні разом з учнями, приписаними до його столу. Але він знав, що не поспішатиме повертатися до заведеного порядку, принаймні з власної волі. І хай там усе хоч западеться, а йому треба поїсти!
Стренд поїв, але не втамував голоду, і на мить йому спала думка піти до кімнати Роллінза та Ромеро й пограбувати Роллінзові припаси ласощів. Та потім він із сумом подумав, що одного злочину школі вистачить до кінця року.
Стренд саме читав у вітальні, коли в двері хтось несміливо постукав. Він відчинив і побачив за порогом Роллінза — хлопець був у піджаку, на бичачій шиї — краватка. Так мали неодмінно вдягатися до вечері всі учні. Стренд, якого в останні роки дратував недбалий вигляд сина, це правило схвалював. Темношкірий, чорноволосий хлопець з вольовим обличчям спортсмена, що здавалося надто малим проти його могутніх.плечей і міцної шиї, був сумний.
— Я не хотів би турбувати вас, містере Стренд,— промовив він тихо,— але мені треба побалакати з вами. Я не довго...
— Заходь, заходь,— сказав Стренд.
У вітальні Роллінз сів навпроти Аллена й переплів під стільцем свої довгі мускулясті ноги.
— Я з приводу Ромеро...— Цей великий хлопець, здавалося, говорив через силу.— Він вчинив дурницю, і якби він був розбудив мене, я б цього не допустив, і до ножа не дійшло б. Я Хітца знаю, і якби я його трохи налякав, то все владналося б само собою, без різанини. Може, вони дали б один одному ляпас чи два, але ж за це до в'язниці не садять
і зі школи не виключають. Але я знаю й Ромеро, йін хлопець добрий, містере Стренд, і хоч би що він скоїв, а в'язниці не заслуговує. Я хотів провідати його, але у в'язниці сказали, що провідувати дозволено тільки родичів. А я ж для нього і є справжній родич! Судячи з того, що він розповідав мені про своїх матір, батька, сестер та брага, вони не варті навіть телефонного дзвінка і з радістю покинуть його там, щоб він гнив довіку. Ви розумний чоловік, містере Стренд, і знаєте, як вплине тюрма на такого хлопця, як Ромеро. Коли він звідти вийде, то до кінця днів своїх тинятиметься на вулиці, і там ніж його вже не вдовольнить. За поясом він носитиме пістолет, кишені в нього будуть набиті порошком, а полісмени знатимуть його краще, ніж своїх матерів... Та ви не гірше від мене знаєте, що в'язниці не виховують громадян, а плодять порушників закону. Несправедливо буде, якщо хлопець потрапить до в'язниці, містере Стренд...— Роллінз щиро захищав товариша, він говорив повільно й серйозно, в його голосі бринів притлумлений розпач.
— Я з тобою згоден, Роллінзе,— відповів Стренд.— Відразу після того, як це скоїлось, я був злий на нього, страшенно злий...
— Він розуміє, як багато ви для нього зробили, містере Стренд,— мовив Роллінз,— Ромеро часто мені про це розповідав, хоч я й знаю, що вам він не казав нічого. Ромеро не з тих хлопців, які вміють уголос дякувати. Не така у нього вдача. Та ви й самі знаєте.,.
— Знаю,— сухо підтвердив Стренд.
— І все ж таки він вам вдячний. Дуже вдячний.
— Дивно він це доводить!
— Хітц його дуже побив. А він важить майже центнер. Я, звісно, не,ходжу з ножем, але Ромеро... Ну... як його виховували? І де він ріс? Хлопцеві весь час доводилося пильнувати, щоб його не скинули з даху або не втопили в річці. Він....Ну.., в нього про все зовсім інше уявлення, ніж у тутешніх джентльменів. Я певен, ви знайдете в своєму серці жалість і простите його...
— Я не владний прощати його, Роллінзе,— лагідно промовив Стренд.— Це —справа директора, вчителів, Хітцового батька, самого Хітца і, зрештою, ради опікунів.
— Господи! — вихопилося в Роллінза.— Та вони ж ладні втопити такого, як Ромеро, в ложці води, коли він ускочить у халепу, хіба, ні?
— Боюся, цього слід сподіватися,— сказав Стренд.— Я нічим не можу зарадити.
— Я чув, призначили заставу — десять тисяч доларів.
Стренд кивнув.
— Це вони зумисне йому так? — Роллінз похитав головою.
— Суддя був старий чоловік, — Стренд не знав, навіщо він це сказав.
— Одне Ромеро повинен добре затямити: стерегтися білого суду.— Уперше в Роллінзовому голосі прозвучали гіркі нотки.
— Не думаю, щоб у нашому випадку це мало якусь вагу.
— Це ви так думаєте.— Губи в Роллінза пересмикнулися в іронічній посмішці.— Він і я, ми читаємо не однакові книжки, ніж ви, білі.