— Стій —крикнув Стренд.— Стій, кажу!
— О боже! — вигукнула Леслі.
Але ні той, ні той не спинилися. Перший — куди більший від Ромеро — метнувся праворуч за дерево. Ромеро, що біг швидко й нечутно, наздогнав йогой скочив йому на спину. їхні тіла сплелися в клубок і покотились на землю. Зрештою Ромеро опинився вгорі й сів тому другому на груди. Стренд із криком підбіг і схопив занесену руку Ромеро, в якій хлопець тримав невеликого ножа.
— Ти що, здурів?! — крикнув Стренд, стискаючи руку Ромеро й відчуваючи, яка вона тонка й водночас дужа — ніби трос, по якому йшов електричний струм,— Кинь ножа, Ромеро!
Почувши своє прізвище, Ромеро прийшов до тями. Він випустив ножа, повернув голову й глянув на Стренда.
— Гаразд,— сказав він якимсь чужим, але спокійним голосом.— Усе.— І підвівся.
Нарешті Стренд розгледів хлопця, який, схлипуючи й судомно здригаючись, лежав на землі. То був Тедді Хітц. Обличчя його було заюшене кров'ю, що стікала з глибокої рани на щоці.
— Леслі,— мовив Аллен якомога спокійніше,— подзвони, будь ласка, лікареві, а потім містерові Бебкоку і скажи, хай якнайшвидше йдуть сюди. Хітца поранено.
— Мало! — кинув Ромеро.
— А ти помовч! — гримнув Стренд, коли Леслі пішла в дім.— Чоловіче, поможіть мені, будь ласка! — гукнув він водієві, що застиг із валізами в руках біля дверей, і став навколішки біля Хітца, який схлипував усе рідше.— Спокійно,: Хітце,— сказав Стренд,— Він викинув ножа.— Потім дістав носовичок і приклав його хлопцеві до рани на щоці.— Зможеш потримати сам?
Хлопець, усе ще схлипуючи, кивнув головою і притис носовичка собі до Щоки.
— Святий боже!—вигукнув шофер, підійшовши. ближче і втупившись у закривавленого хлопця.— Що тут коїться?!
— Я провчив цього сучого сина!—кинув Ромеро.
Тепер Стренд помітив, що й у Ромеро обличчя закривавлене і говорить він якось глухо, ніби в нього розпухли губи.
— Годі, Ромеро!—сказав Аллен. Потім знов обернувся до Хітца:— Ти зможеш іти?
Хітц кивнув головою й сів. "Слава богу!" — з полегкістю подумав Стренд. Хітц важив дрбрий центнер, а водій був маленький літній чоловічок, і Аллен уже потерпав, чи подужають вони вдвох донести хлопця бодай до дверей.
— Ой лишенько! — кинув Ромеро з відразою.—Там усього тільки подряпина, а він корчить із себе казна-що, ніби вже здихає!
— Помовч! — сказав Стренд. Він випростався і взяв Хітца за руку, щоб підвести його з землі.— І раджу добре подумати, Ромеро. Бо тобі доведеться відповісти.на чимало запитань..
— Мені потрібен адвокат,— сказав Ромеро.— Я маю право на адвоката.
І#
Стренд, який уже поклав руку Хітца собі на плече й сказав: "Просто зіприся на мене і йди поволі",— мало не засміявся. Адвоката! Певне, в тому кварталі, де жив РоМеро, десятирічні діти — й ті знають про адвоката.
Ромеро крутнувся на місці й швидко пішов у корпус. Коли Стренд ІЗ водієм привели до загальної кімнати Хітца; що вдавано похитувався, Ромеро уже ввімкнув світло й сидів на столі.
— Тобі краще лягти,— сказав Стренд Хітцові,— й закинути назад голову.
Носовичок уже просякнув кров'ю. Підтримуючи Хітцові голову, Стренд допоміг йому лягти на пошарпану канапу.
— Місіс Стренд пішла дзвонити лікареві,— сказав Аллен.— Я певен, з тобою все буде гаразд.— Потім звернувся до шофера, що стояв посеред кімнати й, хитаючи головою, бурмотів: "Клятущі діти! Клятущі діти!",— Можете їхати. Я тут сам догляну. Вам ще довга дорога назад.— Йому хотілося якомога, швидше позбутися цього чоловіка. Чим менше людей буде вплутано в цей дрібний прикрий випадок, тим краще. Він був радий, що Хейзен не послав з ними Конроя. Стренд уявляв собі, що розповів би своєму господареві Конрой, якби тут побував.
— Гаразд, я поїду,— відповів шофер,—Я не маю найменшого бажання простовбичити тут цілу ніч, коли з'явиться поліція.
Поліція? Стренд про це й не подумав.
— Ось візьміть.— Шофер подав Стрендові ножа. То був невеликий швейцарський солдатський ніж. На лезі виднілася кров.— Я підняв його надворі. Якщо зможете, не згадуйте в цій справі мого прізвища. Мені б ніе хотілося зв'язуватися з судом і їздити сюди щоразу, коли заманеться слідчому. З мене годі й того, що я роз'їжджаю по Нью-Йорку.
— Дякую,— мовив Стренд і взяв ножа. .
Лезо було завдовжки не більше трьох дюймів. Ніж зовсім не скидався на зброю, але кров усе ще просочувалася крізь хусточку, яку Хітц притискав до щоки.
— Твій? — спитав Аллен у Ромеро, коли шофер пішов.
‘— Хтозна! — відказав Ромеро й лиховісно посміхнувся.
Тут, у загальній кімнаті, при світлі неонових ламп Стренд уперше придивився до хлопця. Губи в Ромеро таки справді були побиті й розпухли. Синець під правим оком уже почав набрякати, і хлопець мусив мружитися, щоб бачити ним.
— Кожен може купити собі такого ножа в крамниці,—сказав Ромеро;— їх продають мільйонами. Особисто я ношу ножа з дев'яти років. З дому без нього не виходжу — як ото радять по телевізору.
— Слухай, Ромеро,— спокійно мовив Стренд, — ти вскочив у халепу, і я хотів би допомогти тобі. Повір мені, бо ти потребуватимеш Дуже й; дуже серйозної допомоги. А тепер розкажи, що сталося. Поки сюди прийдуть лікар, містер Бебкок та поліція.
Ромеро глибоко вдихнув і перестав гойдати ногами.
— Він побив мене. Я зайшов до нього в приватній справі, а цей паскуда мене побив. Він на тридцять кілограмів важчий за мене, і я вирішив, іцо слід трохи вирівняти наші шансіи.— Ромеро знов ошкірив зуби. Його побите обличчя й напухлі губи кумедно скривилися.
— В якій справі ти до нього зайшов?
-— В особистій,-— відказав; Ромеро.
— Він звинуватив мене в тому, що я вкрав у нього гроші!—озвався Хітц. Його яскрава смугаста піжама була заляпана кров'ю,—: Я не потерплю, щоб якийсь смердючий латинець клепав на мене.
— Які гроші? — спитав Аллен, дивлячись то на одного, то на другого.
— Мої гроші,— відповів Ромеро.— І кілька листів. Він зламав мою шкатулку і взяв гроші та кілька листів.
До кімнати швидко увійшла Леслі й сказала:
— Аллене, лікар і містер Бебкок уже йдуть сюди,— Вона подиви-
лась на закривавленого хлопця на канапі, потім на .заюшене обличчя Ромеро і на розкритий ніж у Алленовій руці.— Ну, це вже занадто! — тихо промовила вона, обернулась і квапливо вийшла до холу (а звідти до своєї квартири.