— На все свій час,— задоволено мовила Леслі,— Може, тобі щось привезти, як їхатимемо до тебе?
— Тільки наше ліжко!
— Ні, ти невиправний! — вигукнула вона, ще більш задоволена.^-До речі, кілька хвилин тому сюди приходив по одяг твій юний приятель Ромеро. Сказав, що хоче поїхати до школи сьогодні, а не завтра. Просто рветься вчитись! Гадаю, ти несправедливий до цього хлопця. Манери в нього чудові.
— Він просто чудовий актор! А що думає про нього Керолайн?
— Керолайн його не бачила. Ти ж знаєш, яка вона тепер. Почула дзвінок біля дверей і відразу замкнулась у себе в кімнаті. Він запитав, чи можна йому переодягтись у ванній,а коли вийшов, то мав по-своєму дуже симпатичний вигляд! Він звернувся до мене з дивним проханням. Залишив у ванній старий одяг і попросив мене —спалити його!
— Якщо віц був одягнений так, як завжди, то це не-дуже й дивно. Та годі про нього. Як ти?
— Чудово!—Леслі мовби завагалася.— Хочу тобі признатися: На тому тижні подзвонила місіс Ферріс — ти її знаєш, вона директриса в школі, де вчилася Керолайн,—і запросила мене раз на тиждень приїздити й давати приватні уроки учням. Сказала, що я. зможу користуватися музичним класом. Учнів буде не багато. Я залишу тільки найкращих.
— А чому ти сказала, що хочеш признатися?
— Бо досі я тобі про де не казала. В тебе, мабуть, було досить і свого клопоту.
— І ти хочеш туди їздити?
Леслі знов завагалася.
— Так,— сказала вона нарешті,—Гадаєш, у Данберрі будуть проти?
— Я певен, що це можна буде врахувати в твоєму розкладі. Сьогодні я запитаю.
— Любий, не треба, якщо це дуже складно!
— Зовсім не складно.
— Це означатиме, що одну ніч мені доведеться десь ночувати в Нью-Йорку.
— Думаю, одну ніч я переживу!
— Ти там на роботі не дуже хвилюєшся?
— Я тут нічого не роблю. Вчора був разом з усіма вчителями на чаюванні. А хлопці приїздять аж завтра. Я вже познайомився з одним здоровенним футболістом, який напросився занести нам піаніно/ Я певен, нам тут сподобається,— сказав —Аллен зі щирістю, на яку тільки був здатний.
Не сумніваюся, — промовила Леслі і відчувалось, що вона цього не зовсім певна,— Сьогодні в Нью-Йорку дуже гарно. Бабине літо.— Вона не сказала, чому їй спало на думку розповідати йому про погоду в місті.
— Нічого не чути від Джіммі й Елінор?
— Геть з очей, геть з думок. Але я спробую розшукати Джіммі, коли їхатимемо до тебе... Ой, мабуть, ця розмова коштує купу грошей! Розповімо одне одному про новини, коли зустрінемось. До побачення, любий!
— До побачення, люба!— прошепотів Аллен. "Одну ніч на тиждень",— пригадав він, поклавши трубку.
У двері постукали.
— Заходьте!— гукнув Стренд.
Увійшла повна жінка — рожевощока, з пофарбованим у білий колір волоссям, у поношених чорних штанях і светрі, який щільно обтягував здоровенні, як подушки, груди. В руці вона тримала велику господарську сумку.
— Доброго ранку, містере Стренд!— привіталася жінка.— Мене звати місіс Шіллер. Я ваша хатня робітниця. Сподіваюсь, у вас усе гаразд?
— Так, так.— Стренд потис їй руку. Долоня була м'яка, але сильна.— Вам доведеться прибирати тільки одне ліжко. Моєї дружини ще кілька днів не буде. Двоє хлопців оселяться вже сьогодні. їхні прізвища Роллінз і Ромеро. Вони житимуть у третій кімнаті.
— Хлопці самі прибирають у своїх кімнатах,— сказала місіс Шіллер. Голос у неї був хрипкий, так ніби вона накурилася.— Часом я даю лад у загальній кімнаті, коли там заводиться аж надто великий розгардіяш. Зрідка заглядаю нагору — подивитись, чи не повалили там якої-небудь стіни.— Місіс Шіллер всміхнулася. Вона мала теплу материнську усмішку.— Вранці я заходила до їдальні й побачила, що ви не снідали. Мій чоловік працює на кухні, він пекар, і я йому допомагаю, поки не з'їхалися всі кухарі. Може, вам що-небудь купити й покласти до холодильника? Легеньку закуску, фрукти чи щось таке. Поки не приїхала ваша дружина.
— Це було б дуже люб'язно з вашого боку.
— То, може, ви складете список?..
— Що купите, те й буде,— відповів Стренд. Він не згадав про те, що хотів би мати вдома пляшку віскі. По віскі він піде сам. Стренд просто не знав, яка ця жінка на язик, і не хотів давати їй нагоду розпустити чутку, ніби новий учитель історії — самотній п'яничка.
— Може, ви хочете мені що-небудь сказати?—запитала вона.
— Ні, нічого... О, мало не забув! Будь ласка, нічого не чіпайте на письмовому столі, хоч який там буде гармидер.
Вона знову всміхнулася.
— Коли працюєш у школі, де всі мають справу з паперами, це правило засвоюєш дуже швидко,— сказала вона.— Я бачила такі столи, де серед книжок, журналів та всяких паперів могли б завестися миші і їх роками ніхто б не помітив! Якщо вам чи вашій дружині щось не сподобається, кажіть мені зразу. Подружжя, яке жило тут до літа, було дуже сором'язливе й нічого не казало мені про те, як їм хочеться все влаштувати. І я весь час заставала жінку, коли вона сама переставляла меблі або переносила з місця на місце вазони. А коли вона бачила, як я прибираю в квартирі, то завжди мала винуватий вигляд. А я хочу, щоб вам і вашій дружині подобалося тут жити!
— Дуже вдячний вам, місіс Шіллер! Я теж цього хочу.
— І останнє, містере Стренд,— промовила жінка, пов'язуючи на своїй огрядній талії фартуха — вона щойно дістала його з сумки.— Якщо вам захочеться коли-небудь чогось такого з випічки — тістечка для вечірки чи там торт на іменини,— відразу скажіть мені. Мій чоловік любить іноді зробити щось особливе для вчителів та для хлопців. "Тоді не так набридає буденщина",— каже він.
— Я це запам'ятаю, У мене троє дітей. Бони вже дорослі і з нами не житимуть, але сподіваюся, нам щаститиме, і вони інколи нас навідуватимуть. Усі троє люблять шоколадний торт.— Аллен відчув, що йому приємно розмовляти про своїх дітей з цією доброю, ладною допомогти жінкою.— Ви маєте дітей?
— Бог не сподобив нас,— спокійно відповіла місіс Шіллер.— Та коли довкола ходять на головах чотириста хлопців, про це майже не думаєш. О, трохи не забула! Пильнуйте за контрольним вогником у газовій плиті. Вона стара, й вогник може погаснути. Тоді збирається газ.
— Обіцяю вам стерегти контрольний вогник як зіницю ока!