— Я, звичайно, читав, що в державних школах процвітає злочинність, насильство, що діти крадуть одне в одного, носять зброю,— сказав Хейзен.— Мені завжди було сумно чути про це. Містере Стренд, а у вас те саме?..
— Як вам сказати...— зітхнув Аллен.— Звичайно, в нас не недільна школа, як, наприклад, у Вермонті. Всяке буває. Авжеж, усяке.
— І з вами бувало? — Хейзен зацікавлено подався вперед.
— Було...— відповів Стренд,— Торік один хлопець погрожував мені ножем, якщо я його засиплю. Прогуляв половину уроків, а на випускному іспиті одержав тридцять два бали із ста можливих.
— І ви його не засипали?
Стренд засміявся.
— Звісно, ні. Якщо тому хлопцеві так потрібен був прохідний бал, що заради нього він ладен був мене вбити, то я подумав: він його за слуговує. Та й, зрештою, він не намагався вкрасти мого велосипеда.
Хейзен похмуро помацав пов'язку на голові.
— Ви, мабуть, мудріший від мене, — сказав він. — Ви що — й серед горлорізів бачите проблиски надії?
Стренд знизав плечима.
— Звичайно. Одначе більшість із них приречені на трагічний кінець, і він, боюся, настане дуже скоро. Ось є, приміром, у моєму випускному класі один низенький хлопчина, пуерториканець. Можна подумати, що історією він цікавився ще з пелюшок. Якраз сьогодні я перевіряв його письмову роботу. Про громадянську війну. У нього на це свої погляди.
— Наприклад?..— спитав Хейзен. Його це, видно, неабияк зацікавило.
— Наприклад, він написав, що громадянська війна у США була величезною помилкою.— Коли Стренд почав розповідати про того хлопця, перед очима в нього постало смагляве кругле обличчя з білими зубами, ошкіреними чи то в насмішкуватій, чи то в зневажливій посмішці.— Він написав, що Півдню слід було дати можливість іти власним шляхом розвитку, і невдовзі вони, хай там що, самі звільнили б своїх рабів, і мільйон життів було б урятовано. А потім, пише він, Південь і Північ знайшли б спосіб об'єднатись у вільнішу конфедерацію,і всі ми — чорні й білі —уникли б страждань і злиднів на ціле сторіччя. Це, безперечно, не те, чого хлопця вчили, і я маю попередити його, що коли він казатиме таке екзаменаційній комісії, то провалиться.
— І що він, гадаєте, вам на це відповість?
— А тільки засміється. Йому байдужісінько, складе він чи не складе випускні іспити. У коледж йому дороги немає. Доведеться або йти мити посуд, або штовхатися серед безробітних на вулиці. Вже з цього літа. Що йому ті випускні іспити!
— А жаль. Правда? — замислено мовив Хейзен.
— Таке життя,— відказав Стренд.
— І що ви поставили йому за письмову роботу?
— Відмінно,— відповів Стренд.
— Ви, певно, незвичайний учитель.
— Це він незвичайний хлопець. А в іншій своїй роботі він доводив, що те, як його вчать історії,— просто чортівня. Це його слівце. "Чортівня". Він написав, що причини й наслідки історичних процесів служать історикам лише для того, щоб пакувати минуле в охайні стосики фальшивок. Хлопець захоплюється також фізикою і зацікавився теорією ймовірностей. Сподіваюся, ви щось читали про це?
— Трохи,— кивнув головою Хейзен.
— Він удається до неї, щоб довести, ніби не існує нічого неминучого. Все, що діється,— чи то в політиці, чи в економіці, чи в природі, чи в лабораторії,— це наслідок випадку, хаотичного зіткнення часточок. Згідно з цією теорією, твердйть він, промислова революція ніколи б не сталась, якби не народилося десяток певних людей. Друга світова війна ніколи б ке спалахнула, якби в дев'ятсот сімнадцятому році Гітлер загинув на західному фронті. Громадянської війни можна було б уникнути, якби Лінкольн визнав за краще лишитись юристом у Спрінгфілді...
— І що ви поставили йому за таку неортодоксальну філософію? — поцікавився Хейзен.
— Відмінно,— засміявся Стренд.-—Може, тому, що його робота так відрізнялася від решти. До того ж він грамотно пише.
— Гадаєте, він хотів би вступити до коледжу, якби мав змогу?
— Ні. Якось він звірився мені, що освіта — це та сама "чортівня". І все ж, коли тобі трапляється такий учень, ти відчуваєш, що робота твоя потрібна.
— Я вас розумію,— промовив Хейзен. Він на мить відняв від щоки холодний компрес, замислено подивився на нього й приклав знову.— .Видно, освіта дуже змінилась, відколи я вчився. Вся освіта.
— А де ви вчилися? — спитав Стренд. Як господар дому він не міг допустити, щоб розпитував тільки Хейзен.
— Де й усі,— недбало кинув Хейзен — Йєльський університет, юридичну освіту здобув у Гарварді. Слідами свого праведного батька. Він ніколи не чув про теорію ймовірностей.
— Можновладний клас!—втрутився Джіммі.— Колиска нашого уряду. Могила Америки.
— Джіммі! — гримнула мати.— Годі шокувати людей своєю невихованістю!
— Джіммі, безперечно, куди вихованіший, ніж удає з себе, місіс Стренд,— сказав Хейзен.
"А він зовсім не такий упевнений у собі, як гадає,— подумав Аллен.— Коли добре придивитись, цей Хейзен не схожий на людину, яка вночі спить спокійно. І не тільки через те, що в нього перебинтована голова".
У двері подзвонили, і Джіммі пішов відчиняти.
— Це, мабуть, доктор Прінз,— сказала Леслі.
— У вас, видно, якийсь незвичайний лікар,— зауважив Хейзен.— Щоб у наш час поспішати на виклик, та ще й коли всі вечеряють...
— Він мій однокашник із Сіті-коледжу,— пояснив Аллен.
— Кілька моїх однокашників теж стали лікарями,— зітхнув Хейзен. — А коли я захворію, то йду до них у кабінет, або ж вони кладуть мене в лікарню.
Поквапно увійшов доктор Прінз. Це був маленький, худий чоловічок у сильних окулярах. Вигляд він мав стривожений. Доктор Прінз грав на скрипці, й досить непогано; три-чотири рази на рік у нього вдома відбувалися музичні вечірки, де він, Леслі та ще один лікар-музикант грали тріо.
— Добридень, Леслі, Аллене! — привітався він.— Що у вас скоїлося?
— На містера Хейзена напали,— пояснив Аллен. — Леслі зробила все невідкладне.
— Нью-Йорк! — Прінз осудливо пирхнув:— Містере Хейзен, ви можете піти зі мною до ванної? Гадаю, мені буде потрібне яскраве освітлення.
— Звичайно,— мовив Хейзен.
Прінз пильно дивився, як Хейзен підводиться, і коли побачив, що хворий не хитається, задоволено кивнув головою.
— Якщо вам потрібна буде допомога...— почала Леслі.