Не встиг я долити собі першу, як кілька разів підряд відключався і включався, на щастя, без фатальних наслідків для інших співтрапезників.
Стеля завалилась у той момент, коли доблесний лицар виголошував плутаний, як лабіринт, тост, намагаючись перекричати зойки, скрегіт, рипіння і брязкіт своїх обладунків. Під моторошними уламками стелі було поховано двоє. Другим був я. Коли я включився, невразливий лицар ще й досі звитяжив із власними обладунками, намагаючись викашкатися з плутаних закапелків свого тосту.
Нас сиділо лише двоє, коли впали стіни. Я відключився. Коли я знову виник край столу, цей покидьок-лицар бридким голосом горлав непристойних пісень, оглушливо барабанячи по своїх незле пом’ятих обладунках. На щастя, співи тривали недовго, бо під нами розверзлась безодня, і за хвилину я опинився сам на сам із п’ятьма повнісінькими пляшками.
Було б нерозумно з мого боку не скористатися такою рідкісною нагодою. Я підігнав свою ракету до руїн готелю й почав наповнювати горілкою численні каністри для пального. Пляшки слугували мені за невичерпне джерело. У той час, коли я спорожняв п’яту, перша вже знову наповнялась по вінця.
Ось, власне, ті події, які викликали безпідставні нарікання, пересуди й просто наклепи. Мене звинуватили навіть у тому, що, коли я прибув на Землю, більшість каністр виявилися порожні. Але ж не слід забувати, що я проносив їх на борт крізь щільний метеоритний град, а в мене лише десять пальців, щоб затуляти пробоїни. Окрім того, я страшенно поспішав, бо подорож з Тари до Сонячної системи триває аж десять відносних років. Про те, чим я займався протягом десятирічного ув’язнення в ракеті, я розповім якось іншим разом...
Сліди в часі
І. Росоховатський
Здавалось, кривава рідина ось-ось розірве молекулярний натяг опуклого меніска й поллється через високі вінця келиха. Півлітрова пляшка агонізувала, випускаючи останній винний дух. З інтервалом у десять-дванадцять секунд із неї точились повільні рубінові сльози.
А він стояв поряд і з веселим подивом озирався навколо. Він шукав, куди поховати мертву і вже не потрібну склотару. Він був дослідником, і його завше захоплювало п’янливе відчуття ризикованого пошуку.
...Минуло тридцять п’ять років. Він знову був у цьому місті і в цьому домі. Далекий, невиразний спомин ворухнувся в звивинах його мозку. І раптом, простягаючи вперед руки, ніби скоряючись якійсь невідомій магнетичній силі, він, мов лунатик, рушив до довгого ряду спарених секцій батарей парового опалення.
Пам’ять рук спрацювала зовсім автономно. Рукам не треба було надсилати з нейронного лабіринту мозку сигнали-спогади. Вони самі обережно пошаруділи за батареєю й видобули з тайника стару, зарослу пухнастим шаром багаторічного пилу пляшку. Там, де поверхні пляшок торкались його нервові пальці, пил зникав. Пляшка заблищала, заіскрилася сонячними променями, мов райдужна, сповнена життя оаза серед сірої мертвої пустелі.
Він тримав у руках пляшку, змужнілий і загартований у горнилі життя. Несподіваний здогад блиснув сліпучим світлом: за тридцять п’ять років цеглина розсипалася б на порох, корозія пожерла б метал. А пляшка була як нова, готова до довгого й тривалого життя на благо людства!
Втім, її слід все ж ретельно дослідити, всебічно перевірити гіпотезу, піддати точному аналізу. Він напружив пам’ять, силкуючись пригадати, де б тут це можна зробити. І нарешті згадав. Потім дбайливо загорнув пляшку у вчорашню газету й пішов здавати її в гастроном. Від спокійної впевненості в повному торжестві наукової думки на серці було напрочуд легко.
Нормальна ненормальна людина
О. Абрамов та С. Абрамов
Це трапилося пізно ввечері. Раптом задеренчав дзвінок, і я відчинив двері. Переді мною стояла людина догори ногами і лівою п’яткою натискувала на кнопку дзвінка.
— Тівирп! — лагідно всміхаючись, мовив дивовижний акробат.
Можливо, я б нічого не второпав, якби змалку не практикувався з друзями-школярами у вимові слів навиворіт. А так я одразу збагнув, що він сказав:
— Привіт!
Мені закортіло дати йому носаком по щелепі: ще ніколи хуліган не стояв переді мною у такій зручній позиції. Але я стримався, бо він поводився мирно.
— Проходьте, — запросив я і відступив убік.
— Юукяд, — сказав нічний гість, старанно витер руки об килимок і попростував на руках до вітальні.
— Почувайтеся як вдома, — кинув я традиційну фразу, оздоблену іронічною посмішкою.
Він ще раз подякував, підстрибнув на руках і вчепився ногами за люстру.
— Що ви робите? — заволав я. — Одірвете люстру і звернете собі шию! Хіба ви не знаєте якості роботи наших будівельників?
— У нас не краще, — втішив він мене все тією ж дзеркальною мовою. — Але якось обходимось. Звісно, певний ризик є, але дуже незначний.
Він, бачите, ще й заспокоює!
Отут я вже щиро пожалкував, що вчасно не дав йому по щелепі. Та про всяк випадок і далі удавав з себе привітного хазяїна.
— А звідки ж ви?
— З планети Ялмез, що разом із своїм жовтим світилом обертається в околицях Магелланової хмари.
— Виходить, ви — космічний мандрівник? — у моєму голосі бринів відвертий сарказм.
— Ага. — безтурботно озвався він таким влучним словом, що його й не треба було дзеркально перекладати.
— І довго ви, коли не секрет, торували міжзоряні путівці?
— Рівно п’ять хвилин. Бачите, наші космокулі транспортуються по скерованих гравітаційних каналах нуль-простору. Ми давно могли б завітати до вас. Але труднощі полягали у тому, щоб протягом подорожі перебудувати усі атоми тіла. Адже ваша планета збудована з антиречовини! Перша спроба встановити з вами дружній контакт закінчилася трагічно — космокуля разом з астронавігатором анігілювала. Це сталося кілька десятків років тому...
— Знаю, — зупинив я антилюдину, — це так званий Тунгуський метеорит... Як ви подивитесь на те, щоб ознаменувати нашу історичну зустріч коньячком з кавою?
— Позитивно, — трохи соромлячись, пристав він на мою підступну пропозицію. — Кава — це чудово!
— Зачекайте хвилинку, я зараз приготую гідний такої нагоди прийом...
Я пішов на кухню, ввімкнув кавник і подався до телефону, що стояв у передпокої.
— Алло! Божевільня?