На столах з’явились димні супи й бульйони — бульйони з грінками, нирками, рисом і маленькими гарячими пиріжками, супи овочеві, рибні, з гусячими і курячими пупками. А на нього з іще не висловленою подякою позирало сузір’я вже з тисячі двадцяти чотирьох сяючих від непідробного щастя зеленкуватих очей.
— Годі! — несподівано прохрипів він, відшукуючи в цій сліпучій галактиці ту пару очей, які цього вечора заворожили його перші. — Годі! Я пропоную вам негайно забиратись геть! Разом зі мною. Ми підемо в мерію, а потім під вінець. З цього вечора я годуватиму вас досхочу, але вроздріб — кожен божий календарний день. Ви згодні?
Екзамен
Йозеф Талло
Професор давав студентам те ж саме завдання:
— До старту лишається рівно шістдесят секунд. За цей час ви можете придбати пляшку. Але розпити її ви вже не встигнете. На борту космічного корабля випивати суворо заборонено. Ваше рішення?
Професор клав перед собою кобальтовий годинник із заводом на тисячу років і пильно стежив за секундною стрілкою. Протягом хвилини він мав одержати правильну відповідь.
Студенти входили й виходили, а рішення не було. Професорові почало здаватись, що він марно просидить усе тисячоліття.
Останній з екзаменованих відповів ще на перших секундах. Певно, підготувався заздалегідь.
— Куплю пляшку й залишу її друзям. Хай вип’ють за моє здоров’я.
Професор і його відпустив:
— Ваше рішення егоїстичне. Ви подбали про своє здоров’я, але не подбали про здоров’я ваших друзів.
У коридорі лихоманково аналізували найрізноманітніші варіанти. Дехто обґрунтовував необхідність відкласти старт. Було висловлено єретичну думку не купувати пляшку, але вона не знайшла підтримки, й над автором її гуртом глумились. Кілька чоловік тихо ушилися в буфет.
Нарешті увійшла юна дівчина. Майже дівчинка. Зовсім ще дитятко. Вона лячно дивилась на професора й тремтіла.
Професор був певен ще в одній незворотній втраті для Космосу і, аби скоротити обтяжливу хвилину, почав повторювати:
— До старту лишається рівно шістдесят секунд...
"Зрозуміло, вона купить пляшку і висмокче її, ледь відірветься од Землі, — з ядучим сарказмом помислив він. — Адже це буде пляшка молока!"
Коли вона відповідала, голос її уривався від хвилювання:
— Я придбаю найдорожчу пляшку і візьму її з собою. Професора наче збудили од сплячки.
— Навіщо? Адже ви напевно...
— Ніколи! — зашарілась вона, стверджуючи його невисловлену гіпотезу. — Але я можу зустріти іншопланетну цивілізацію. А я не люблю з’являтися в гості з порожніми руками!..
Професор підвівся. Очі його зрадливо зволожились.
— Пречудово! — схвильовано мовив він юній дівчині, майже дівчинці, зовсім ще дитині.
Професор умочив перо у каламарик і червоним чорнилом поставив студентці "відмінно" з усіх дисциплін: астрофізики, астрохімії, астроботаніки, астрописання, астромалювання і астрономії...
Коли вона збиралась покинути аудиторію, він розчулено мовив їй:
— До речі, завітайте увечері до мене в гості. Дякую заздалегідь!
Подорож ювілейна
Станіслав Лем
Опісля ювілейного бенкету, влаштованого завдяки безкорисливій допомозі професора Тарантоги, який невтомно носив із моєї ракети каністри з "Вудкою польською виборовою", деякі заздрісники поширили капосні чутки, ніби я запеклий шанувальник міцних напоїв і здійснюю свої подорожі лише для того, щоб на чужих планетах, далі від пильного контролю громадськості, віддаватися своєму негідному пороку. Як це не дивовижно, але спростувати таку безглузду обмову завше важче, ніж найрозумнішу теорію. Втім, я спробую все-таки викласти справжні події, хоч злі язики й ігнорують вірогідні факти.
Свою ювілейну — п’ятдесяту — подорож я здійснив на планету Тару в системі Володія. Природно, тут скрізь було запроваджено сухий закон, хоч жодного діла неможливо було вирішити без пляшки, від чого особливо страждали командировочні.
Планета була така крихітна, що мені довелось розшукувати її в найпотужніший мікроскоп. Зрозуміло, через свою мізерну масу Тара мала таку нікчемну атмосферну оболонку, що в ній спопелявся хіба що космічний пил. Всі інші предмети, що за своїми розмірами переважали головку найдрібнішої шпильки, без усіляких труднощів досягали її поверхні. Чи треба пояснювати, що в зв’язку з цими унікальними природними умовами планета щосекунди зазнавала страхітливих метеоритних бомбардувань? Руйнування були жахливі, офіри незчисленні, але ніхто з аборигенів і не гадав печалитись. Річ у тім, що якась страхова компанія знімала з усього живого молекулярні матриці, за якими миттєво відтворювали, здавалося б. непоправні втрати. Кожен з таранців без будь-якої шкоди для здоров’я гинув наймоторошнішим чином разів сто на добу.
Відтепер вам буде зрозуміло, яку слід мати непохитну мужність, щоб відмовитись від матрикації на час перебування на цій космічній каменедробарці. І все ж такі сміливці знайшлись. Це були п’ять моїх .співвітчизників, відряджених на Тару, які в інтересах справи під час матрикації замість себе підсунули по пляшці контрабандної горілки. Віднині вони мали необмежені запаси алкоголю, оскільки в міру знищення вмісту напій у пляшках негайно відтворювався.
— Пане Тихий, — коректно звернулися до мене герої, коли ми влаштувалися в місцевому готелі, — нєх пан вшанує товариство. Компанія наша невслька, але бардзо повонжна. Нєх пан зробить честь!
Я не знайшов пристойних причин для відмови моїм безстрашним співвітчизникам.
Химерно виглядала наша компанія, коли ми зібралися за столом. Герої занурилися в подушки, ватяні ковдри, перини й матраци, в яких грузнули дрібні уламки осколкових метеоритів. Мушу відзначити, що жоден з них навіть не подумав убратися в надійний космічний скафандр, який був здатен захистити хоча б від пострілів небесних тіл, завбільшки з квасолину: адже в скафандрі неможливо взятися до пиття. Проте якийсь пап хизувався в повному спорядженні середньовічного лицаря. Іржаві обладунки огидно скреготали й гриміли за найменшим його рухом. Добре, що бракувало тут ще й строя водолаза-глибоководника!
Не встигли ми налити по одній, як стіну проломив страхітливий болід і вклав на місці двох із нас. Другим був я. Але оскільки я був здавна заматрикований, власна моя загибель минулась для мене безболісно, ніби я відключився, а тоді знову включився. Я оглянув товариство. На жаль, лицар, що скреготав незмащеними обладунками, був живий-здоровий, натомість замість сусіди зліва височіла якась подоба кам’яного надгробка. Всі пляшки були цілі. Компанія сміливих земляків уже веселилась.