Тому, що була добра покійничка, справив Тодосій Кузьмак обід за ненину душу в четвер, умисне у скоромний день. Прийшли самі ґазди. Не пилувалися додому, харчували, то молилися, то згадували небіжку добрими словами, то знов харчували і говорили оченаші, так аж поза полуденок. Саме тепер вийшли на толічку, поставили та балакають, відай, і сердито. Може, й посідають собі тут на смерекових бервенах, а може, й ні. В неділю сходяться вони тут звичайно, і сідають, та й так балакають. Сьогодні були на обіді, то так, як би неділя, ввесь день піде. Ні, таки й не збираються сідати, вимахують руками й щоразголосніше переговорюються. Чогось таки сердиті...
— А то, бігме, окаяніє: терєй робітника з хати, купуй таблиці та рисаки, плати штроф, та й ще води не пий, — ремствував Ілаш Бокатій.
— А я вам що казав, єк ше лишень зачєли були класти оту гамарню, остатна би їм з нев година! — приповідав сердито Штефан Приськів. — Га-а? Я не казав: не даймо грунт, най собі на вулици кладут школу? Ну, а тепер єка клопоція? Обігнатися гляба! Лишень штроф, та й штроф, та й штроф.
— Ше який штроф! — доповів хтось з гурту, що притакував бесіді розлючених бадіків.
— Таки послідну сорочку з тебе здерут, єк не заплатиш! — кричав Ілаш.
— Содухи з тебе віженут! — перебив Штефан Приськів. — От май ген там мій Андрійко, а тото дитина, знаєте, куме Іла', ледве від землі відросло...
— То таки приземок, — перехопив гурт.
— Ну, то видите; оногди я витісую собі сворині, а та примха, звичаєно, єк дитина, де не посади, там віросте, вхопила мені з-під руки вісний ніж та й ану майструвати. Я через чєс обзираюси: нема ножа та й дитини нема. Агій, гадаю собі, єке мале, а єке спритніше. Йду поза обірник, а воно сидит скулене коло довбні, ніж — на землі, а саме вам таке на твари, єк чісанне полотно. "Мой, хло', що тобі таке?" — кажу, а воно нічо. Я глип, а в него сорочічка кровавіська. "А це відки кров?" — кажу, а воно нічо, лиш бліде та й бліде. Хап я його за руку, а на руці вам плесо: кров, та й кров, та й сама кров. Рахую пальці, а пальців на руці п'єть без одного.
— Порубалоси! — підкинув Ілаш.
— Най си преч каже, порубалоси! — повторив гурт і покивав головами.
— Таки при самій долоні єк би відмірив, бо то, вважєєте, ніж гострий, а в дитини кість єка? Шахнув раз, та й палец відлетів.
— Аєкже, то єк храбут, крий боже лишень від прички.
— А я собі міркую: бити біду ци не бити? І одного жєль, і друге недобре, бо то вважєєте, так, єк своє тіло. Беру я та ніби сварю, а сам собі думаю: слава господеви, не буде з тебе ні шкілник, ні жовнір.
— Добра причка лучиласи, хоть би й мому Філипови така! — сказав Ілаш.
— Ій, най бого криє, бадіку Ілаше, вас від усєкої прички та й усіх нас, ірщених! — протестував руками приземкуватий Юрко Бросюк. — Аби так був відтєв собі руку, та й годуй каліку на цале житє?
Одні, з гурту, притакували Юркові, а другі — невгавно слухали бадіки Штефана, що оповідав дальше:
— Спер я губков дитині кров, відшукав у терміттю палец та й несу до профецирки, най дивитси. "Я прийшов, — кажу, — замельдувати вам, пані профецирко, що мій Андрій вже до школи не ходитиме". А вона каже: "Єкі ви, чоловіче, дивні, та то ліпше, єк ваша дитина буде знати лумара. Тепер скрізь треба письма, а у войську що буде робити робити ваш Андрійко?" — "Ні, — кажу, — мій Андрійко не піде до войська". — "Або ви знаєте, ци не піде?" — "Знаю", — кажу.
Тут усміхнувся Штефан Приськів таким усміхом, що малює на лиці вдоволенє із самого себе.
— Бодай вас, бадіко, неволя втєла, єкі ви смішні! — пожартував дехто.
—"Таки знаю, — кажу та й витігаю з дзьобні Андрійків палец. — А дивіт!" А вона глипнула та й засторопіла. Поблідла та й ані дихне...
— Ей, бадю, зуміласи? — здивувався Ілаш.
— "А тепер, — кажу, — знаю ци не знаю?"
Штефанове лице роз'яснілося дужче від сміху, а права рука піднеслася вгору, начеб також дожидала вдоволяючої відповіді на завдане питання. На лицях згуртованих бадіків промайнув теє легкий сміх.
— "Ідіт гет, чоловіче", — каже вона мені крізь силу. Тай ймпно їй стало. Кинув я їй палец, пішов 'д хаті та й нічо день, нічо другий і тиждень нічо. Аж позавчера сиджу собі в хаті та кручу воловід, а то рип, входит здекуційник. "Плати, — каже, —за хлопця штроф, або забираємо!"
— Ей, падочку, а то, брє, погана душа подала на штроф! — сердито вігукнувся Ілаш враз із гуртом.
— "Тьфу на таке, — кажу, — таже мій Андрійко відрубав собі палец". — "То ніц, — каже — най собі, про мене, ногов пише, — платіт! "Я вже взбесивси та й кажу: "То єк тото/школа вже старша від войська?" — "Старша ци не старша платіт", — каже. Беру та й платю, аби не зафантували.
То не є одлук права: наш найєсніший тато не дав таке право, — з цілою певністю доказував обурений Ілаш. На його чолі уставилися зморшки в простих лініях. То не такі зморшки, що хвилево виступають на погідному рівному чолі пана, коли він сердиться на свого слугу за невдатну услугу, а такі собі прості своєрідні зморшки мужицького чола. Іспересердя вони не разуставляються простими лініями, але не щезають ніколи.
— Мой, безпалкового й до войська не возьме, не то до школи! — крикнув Семен Дранчук.
— Лиш глипне, махне руков та й: "Пашов, — каже, кулешу їсти!" — додав Гриць Климів.
— То не по правді, куме Штефа'!
— То драча, куме Іла'!
— Драча! Драча! — відгукнулись бадіки.
Дехто затиснув кулак і мовби намірявся ударити спільників тої "драчі", дехто сплеснув в долоні і заломлював руки. А Ілаш лютував дальше:
— Або то по правді, що в моїй керници води нема, відколи в школі викопали керницу? Сегодне йде моя Палагна зачєрати, а то сухо, єк на приділку. Міркуйте, собі люди!..
— Та то й у мене також вода дес пропала! — знову крикнув Ілаш.
— І в мене, і в мене нема води. і вмене! — повторяли бадіки.
— А хто ж закрав нам воду, єк не школа? Доки там не було керници, то вода скрізь була. А то собачі бештифранти примістили єкус дзалізну каблуку, шо лиш посіпай, та й уже чюрит вода із усіх жил.
— Школа закрала нам воду! — гукнув Ілаш.
— Школа закрала нам воду...
— Мой, бадіки, а ми цему терпітимемо? Бог дав воду для всіх, не лиш для школи. Засипмо керницу коло школи, за цесе права не буде!