– Та що ви! Міс Феліє, чи ж видано де, щоб благородні дами робили таку роботу? Та де ж би то! Ні моя стара хазяйка, ні панночка Марі й гадки про таке ніколи не мали. Та й ні до чого воно як на мене.
Діна обурено походжала по кухні, а тим часом міс Офелія розібрала посуд, позсипала цукор з десятка цукерниць в одну велику, повідкладала брудні серветки й рушники, а тоді сама заходилася мити, чистити й опоряджати все у кухні, та так. швидко і вправно, що Діна тільки очима лупала з подиву.
– Оце то маєш! Та коли всі північні панії отак навчені, то ніякі вони й не панії, де ж би то! – мовила вона до своїх підлеглих, коли міс Офелія відійшла на безпечну віддаль.– Як мені настане час прибирати, я й сама можу зробити все не гірше. Не треба мені,
щоб тут крутилися всякі панії і запроторювали мої речі хтозна куди!
Віддамо Діні належне: часом на неї нападала жага чистоти й порядку. Тоді вона казала, що "настав час прибирати", і з величезним запалом бралася до діла. Насамперед вона вивертала вміст усіх шаф і шухляд на підлогу та столи, внаслідок чого безладдя, що звичайно панувало в кухні, збільшувалось принаймні вдесятеро. Після того Діна запалювала люльку, сідала й поволі перебирала своє добро, оглядаючи кожну річ з усіх боків і висловлюючи свою думку щодо неї, а тим часом кухонна малеча за її велінням ретельно начищала олов'яний посуд, і в кухні на кілька годин зчинявся страшенний гармидер. На всі запити Діна відказувала, що в неї "час прибирання": вона, мовляв, не може далі терпіти такого безладу і хоче привчити цю молодь до справжнього порядку. Сама вона щиро вважала себе взірцем охайності і завжди, коли десь щось було негаразд, перекладала вину на "молодь" та інших мешканців будинку.
Коли весь посуд був начищений, столи повишкребані до білого, а все, що могло прикро вразити око, порозтикане по кутках, Діна надягала святкову сукню, чистий фартух та розкішний високий завій і виганяла з кухні всіх малих шибайголів, щоб "тримати її в порядку". Треба сказати, що ці періодичні напади ретельності часто тягли за собою чималі незручності для всіх у домі, бо Діна бувала така замилувана з своїх начищених каструлях, що вперто відмовлялася вживати їх на діло, принаймні доти, доки не згасав її запал.
Минуло кілька днів, і міс Офелія опорядила все в домі на новий лад. Одначе там, де порядок залежав від прислуги, її зусилля оберталися справді Сізіфовою працею 1. З великого розпачу вона врешті звернулася до Сен Клера.
– В цьому домі годі й думати, домогтися хоч якогось порядку!
– Не маю щодо цього ніякого сумніву,– відказав Сен Клер.
1 За старогрецьким міфом, цареві Сізіфу по смерті було присуджено витягати на гору величезний .камінь, що кожного разу скочувався назад.
– Я ще ніколи не бачила такої безпорадності, такого марнотратства, такого безладдя!
– Охоче вірю.
– Але ж, Огюстене, ви собі навіть не уявляєте, в якому стані все було!
– Не уявляю? Ви думаєте, я не знаю, що качалка , валяється в Діни під ліжком, що тертушку для горіхів вона носить у кишені разом з тютюном, що в домі не менш як півсотні цукерниць і що посуд вона миє день серветкою, а день клаптем від старої спідниці? Та хоч як там воно є, а обіди в неї смачнющі, і каву вона варить чудову. Отож і судити про неї треба як про полководців та державних діячів – за здобутками.
– Але скільки переводиться добра... які збитки!..
– Ну що ж! Позамикайте все, що можете, й держіть ключі при собі. Видавайте всього помалу й ніколи не питайте про остачу – це непристойно.
– Оце мене й тривожить, Огюстене. Мені чогось здається, ніби ваші слуги не зовсім чесні. Чи певні ви, що на них можна звіритись?
Побачивши, яке серйозне і стурбоване в неї обличчя, Сен Клер голосно засміявся.
– їй право, сестрице, ви забагато хочете. Не зовсім чесні! Наче можна сподіватися від них чесності! Ну звісно, що нечесні! Та й з чого б їм бути чесними? Звідки б воно в них узялося?
– Чого ж ви не навчаєте їх?
– Навчати? Дурниці! Чого я, по вашому, маю їх навчати? Оце то знайшли вчителя! Що ж до Марі, то дайте їй тільки волю, і вона вам заб'є на смерть цілу плантацію негрів – її на це вистачить, будьте певні,–але шахрувати їх однаково не відучить.
– Невже серед них зовсім нема чесних?
– Трапляються зрідка такі безхитрі, правдиві й вірні від природи, що їх не зіб'є з пуття жоден лихий вплив. Та загалом негритянські діти змалечку починають тямити, що сягнути чогось вони зможуть тільки хитрощами. Інших способів для них нема – ні в стосунках з батьками, ні з господинею, ні з малими паничами, з якими вони разом зростають. Хитрощі й двоєдушність помалу стають у них життєвим звичаєм, другою натурою. То де там сподіватися від них чогось іншого. І карати їх за це не годиться. Що ж до чесності,
то я навіть не уявляю собі, як вони можуть бути чесними. Такі, як наш Том, це просто чудо!
– Який жах! – мовила міс Офелія.– Невже вам не соромно за себе?
– Не знаю, чи соромно. Нас таких чимала громада,– відказав Сен Клер.– Погляньте ви на вищих і нижчих у цілому світі – скрізь однакова картина. Нижчі верстви оддають і тіло своє і душу на пожиток вищим. Те саме і в Англії, те саме й повсюди... А ось і дзвоник! Тож забудьмо на час про наші суперечності й ходім, сестрице, обідати.
Після обіду міс Офелія саме була в кухні, коли хтось із чорної малечі гукнув:
– О, тітка Прю іде й бурчить, як завжди!
До кухні зайшла висока й кощава темношкіра жінка. На голові вона несла кошик з гарячими булками та хлібцями.
– А, це ти, Прю] – озвалася до неї Діна.
Обличчя Прю було похмуре, голос грубий і сердитий. Вона поставила кошик на підлогу, сіла навпочіпки і, впершись ліктями в коліна, промовила:
– Ох, краще б я вже сконала!
– Чому ви хочете померти? – спитала міс Офелія.
– Скінчились би тоді мої муки,– хрипло відказала жінка, не зводячи очей від підлоги.
– А навіщо ж ти напиваєшся, Прю, і сама собі робиш шкоду? – обізвалася чепурна покоївка з квартеронок, побризкуючи кораловими сережками.
Жінка спідлоба зиркнула на неї.
– Постривай, може, й сама колись така будеш. Отоді подивлюсь я на тебе! Радітимеш, як і я, краплині того зілля, аби тільки забути своє горе!