– От чорті – обізвався Том Локер, збиваючи на собі укривала.
– Я прошу тебе, Томасе, не вживати таких слів,– мовила тітонька Доркас, спокійно поправляючи постіль.
– Гаразд, стара, от тільки не знаю, чи зможу,– відказав Том.– Та й як не лайнутися, коли така бісова спекота!
Тітонька Доркас зняла з ліжка теплу ковдру, знову поправила укривала й підіткнула їх під Тома, так що він став схожий на кокон. Роблячи це, вона сказала:
– Я хотіла б, друже, щоб ти перестав лаятись і подумав про свої манери.
– Якого біса я маю думати про такі дурниці? – обурився Том.– Що що, а це мене найменше обходить, хай йому чорт!
І він знову почав соватись, аж поки зовсім збив постіль.
– А той молодик із жінкою ще тут? – трохи помовчавши, запитав він.
– Еге, – відказала Доркас.
– Нехай рушають до озера,– сказав Том,– і чим скоріше, тим краще.
– Певно, так вони й зроблять,– озвалася Доркас, не зводячи очей від плетива.
– Щоб ти знала,– вів далі Том,– у Сандаскі ми маємо спільників, і вони наглядають за всіма пароплавами. Тепер мені начхати, хай усі знають. Я й сам хочу, щоб ці двоє таки втекли, на зло отому клятому Мерксові, нехай йому сто чортів!
– Томасе! – мовила Доркас.
– Ет, стара, якщо заткнути мене надто міцно, я можу розірватись, мов та пляшка,– сказав Том.– І ще про оту жінку... Скажи їм, нехай якось її перевдягнуть, щоб ніхто не добачив. У Сандаскі знають її прикмети.
– Щось та придумаємо,– сказала Доркас так само незворушно.
А оскільки на цьому ми прощаємося з Томом Докером, то додамо, що, пролежавши три тижні в квакерській оселі, хворий на ревматичну гарячку, яка долучилася до всіх його ушкоджень, Том устав з ліжка трохи розумніший, ніж був перед тим Він облишив лови на негрів, подався до одного з нових селищ і знайшов кращий вжиток своєму хистові, полюючи ведмедів, вовків та іншу лісову звірину, чим і здобув собі добру славу в цілій окрузі. І він завжди з пошаною згадував квакерів.
– Хороші люди,– не раз казав він.– Усе хотіли навернути мене на праву путь, але нічого не вийшло. Та щоб ви знали, чоловіче, хворих вони доглядають знаменито, це вже як є! І юшки та пироги в них чудові!
Довідавшись від Тома Локера, що в Санласк! на них чатуватимуть переслідувачі, наші втікачі визнали за краще поділитися. Джім із своєю старою матір'ю вирушили перші, а через два дні до Сандаскі таємно перевезли й Джорджа та Елізу з дитиною і влаштували в одному гостинному домі, де вони мали підготуватися до переїзду через озеро.
І ось минула ніч, І над ними зійшла ясна вранішня зоря–зоря волі. Воля! Чудодійне слово! Яка сила прихована в ньому? Що вирізняє його з поміж інших наймень і красних висловів? Скажіть, американці, чому серця ваші починають битися дужче, коли ви чуєте не слово, за яке приливали кров ваші батьки, а ваші хоробрі матері посилали на смерть своїх любих синів?
Та коли це слово таке заповітне й дороге для цілої нації" то чи не таке саме воно й для кожної людини? Що означає воля для нації, як не ту ж таки волю для всіх її громадян? Що таке воля для цього от молодика, в жил але якого є домішка африканської крові, а в очах палає чорний огонь,– для Джорджа Гарріса? Для ваших батьків воля означала право нації бути незалежною. Для нього вона – право людини бути людиною, а не худобою; право називати рідну дружину своєю і захищати її від свавілля; право захищати й виховувати свою дитину; право мати власну домівку, власну віру, власні, ні від кого не залежні погляди.
Ось які думки вирували у душі Джорджа, поки він сидів, замислено підперши голову рукою, і спостерігав, як його дружина припасовує до своєї тендітної постаті чоловіче вбрання,– вони вирішили, що так їй буде найбезпечніше їхати через озеро.
– А тепер кучері,– мовила Еліза, стоячи перед дзеркалом і розпускаючи свої пишні шовковисті коси.– Трохи навіть жаль, правда, Джордже? – додала вона, грайливо піднімаючи їх рукою.– Шкода відрізати, еге ж?
Джордж сумно всміхнувся, але нічого не відповів.
Еліза повернулася до дзеркала. Зблиснули ножиці, і її довгі кучері один по одному стали падати додолу.
1 Ідеться про війну за незалежність (– рр.), коли населення Північної Америки повстало проти панування англійців,
– Ну, от і все,– сказала вона, беручи в руки головну щітку.– Тепер лише трохи причепурити... Подивись, який гарненький хлопчина! – зі сміхом обернулася вона до чоловіка, проте обличчя її трохи зашарілось.
– Ти завжди гарненька, хоч як уберися,– відказав Джордж.
– Чого ти такий невеселий? – спитала Еліза, ставши на одне коліно поруч нього, і взяла його за руку.– Кажуть, завтра вранці ми будемо в Канаді. Всього один день і одна ніч переїзду озером, а тоді... О, тоді!..
– Ах, Елізо! – озвався Джордж, пригортаючи її до себе.– Отож то й воно! Усе моє життя тепер залежить від цього переїзду. Дістатися так близько, майже бачити мету – і раптом усе втратити! Я цього не пережив би, Елізо!
– Не бійся,– з надією в голосі мовила вона.– Коли вже доля сприяла нам добратись аж сюди, вона не зрадить нас до кінця.
– Ти просто чудо, Елізо! – вигукнув Джордж, рвучко обнімаючи її.– Та скажи мені... О, невже нам судилося таке щастя? Невже скінчаться ці довгі роки страждань і ми будемо вільні?
– Я певна, що так, Джордже,– відказала Еліза, зводячи на нього затінені довгими віями очі, в яких блищали сльози радості й надії.– Я чую всією душею, що вже сьогодні ми вирвемося з неволі.
– Я вірю тобі, Елізо,– мовив Джордж, швидко підводячись.– Ходімо, час вирушати... А справді,– додав він, трохи відхиливши її від себе й захоплено дивлячись на неї,– з тебе вийшов прегарний хлопчина. Ці короткі кучері тобі до лиця. Ану надягни капелюха. Так... трохи набакир. Ніколи ще ти не була така гарненька... Але от от має приїхати фургон. Цікаво, чи місіс Сміт уже спорядила Гаррі?
Двері відчинились, і до кімнати зайшла статечна літня жінка, ведучи за руку малого Гаррі, перевдягненого в дівчинку.
– Ач яке гарненьке дівча! – мовила Еліза, повертаючи його на всі боки.– Будемо звати його Гаррієт. Добре підходить, правда ж?
Хлопчик стояв, похмуро дивлячись з під темних кучерів на дивно одягнену матір, і не озивавсь ані словом – лише подеколи тяжко зітхав.