Оце нині сидить і думає. Покину місто. Назавжди ошалашуся в селі. Візьму собі молоду жінку. Ді-і-тей натворю! І меншеньких, і більшеньких. На досягнутому не буду зупинятися. Доки зможу. А то ось на 460 дворів одне дитя народилося. У школі учнів нема. Старі відходять, а молоді… Де ті молоді? Через кілька років у колгоспі не буде кому працювати. Сьогодні на одного тракториста по два трактори…
Звичайно, при всьому своєму ентузіазмі проблему робочої сили на селі Курочка не вирішить. Але своїм прикладом може запалити маси…
Заспівала хвіртка. До лавочки човгала баба Груня:
– Бачу, Михайловичу, ви нудьгуєте. Думаю, піду і я понудьгую.
– Сідайте, бабо.
– Та ще хтось побачить, то хтозна-що й скаже…
– Що нам, бабо, той "хтось". Ви вільні, і я вільний.
– Е, Михайловичу, кажуть, ви вже невільний. Кажуть, Клавка немарне приїжджала у село.
– Яка Клавка?
– А ви й не знаєте.
– Їй-бо, не знаю жодної Клавки.
– Так і не знаєте? А кого везли в машині до Києва?
– То хіба ж це Клавка? Її ж звати Люня.
– Така Люня, як я Магдалина. Це вона так сама себе перехрестила. Страмиться імені Клавка… Це ще те сокровище… Звичайно, це ваше лічне діло. Але моє діло – сказати. Ой, погана вона дівка, Михайловичу. Не зв’язуйтеся краще з нею…
– Що ви, бабо! Хіба я зв’язуюся? Попросила людина підвезти. Не відмовлю ж. Он і Килю возив, і Степанівну, і діда Затірку…
– А діда Затірку ви також цілували біля Пилипович?
Курочка отетерів:
– Ви що, слідом за мною бігли?
– На вертольоті летіла… Їхав один чоловік вільхівський по віники. Бачив. Казав: "Клавка вже Михайловича опутала. Тільки ноги з машини було видно…"
– Бабо, як ви думаєте: а завтра хтось не скаже, що ви мене опутали?
– Хіба Гаврюшина Василина. Бо вона он з-за фіранки заглядає.
Курочка повернув носа до вікна. Фіранка поворухнулася.
Здивувався, як це баба Груня дивиться в один бік, а бачить – в інший?
Баба пішла. Каже: "Радіо останні вісті перебалакає, то не засну".
А Курочка сидів. Пережовував сказане бабою. Гуділо все село. Бач, "Клавка". То це, ‘значить, про неї баби теревенили… "Не сокровище…"
Раптом схопився з лавочки. Пригадав загадковий сон. І дивний голос: "Під яблунею". А що, коли розкопати? Але глянув на Гаврюшине вікно. Фіранка там знову поворухнулася…
Курочка ніколи не міг подумати, що випадковий поцілунок може роздмухати в людині такий неспокій. Не знав, чи курця, який після довгої перерви знову запалив, тягне саме до тих цигарок, що йому нагадали смак куріння. Його ж тягнуло саме до Люні. Хай для усіх у селі вона буде Клавкою. Нехай для баби Груні вона буде поганою, легковажною. Часто старі звинувачують молодих у легковажності тільки тому, що самі вже не можуть бути такими. Курочку до Люні тягнуло.
– Ти мені потрібний, як бог! – сказала вона тоді в машині ангельським тоном.
Він пожартував:
– Для того, щоб відпускати гріхи, зароблені з дияволом?..
Розум підказує йому те саме, що й баба Груня. А все решта розуму не слухається. Згадає той ангельський шепіт, і готовий цю ж хвилину знову бути богом. А чому б і справді не бути богом, коли на тебе моляться? Правда, чи надовго в неї вистачить отієї богомільності? Чи не перекинеться вона в іншу віру?
Згадав бабу Груню. Якось прибігла: "Михайловичу, заховайте мене! Штунди за мною ганяються… Хочуть у свою секту загітувати…"
Вже, мабуть, спить баба Груня. Радіо останні вісті відговорило давно…
Бідні баби Груні. Живуть самотньо. Без дідів. Без дітей. Вітька, син, недалечко тут. У райцентрі. Але приїжджає тоді, як треба кабанчика заколоти. Картоплі накопати. Малини дітям нарвати… Вдень бабам Груням ще сяк-так. На вулиці. Між людьми. На городі. З коровою поговорить. Півня висварить. А ніч сірою пусткою загляне у вікна – тоскно на душі і самотньо. Наче в могилі… "Скільки того життя, – жартує баба Груня. – Як у зайця хвоста". А за тими жартами глибоко криється жаль і біль материнський…
"Скільки того життя". Скільки б його не було, але задумано воно так, щоб діти зростали при батьках, а батьки вмирали при дітях. Та світ, як каже дід Затірка, перевернувся догори ногами.
Хтось відчинив хвіртку. Підійшов до вікна. Постукав.
– Ей! Композітор! Одкрий!
Голос хриплий, п’яний і незнайомий.
– Хто там? – спитав Курочка.
– Це я. Федя. У тебе моєї Гальки нема?
– Якої ще в біса Гальки?
– Якої, якої. Не знаєш якої?
Курочка вийшов на подвір’я. Присвітив ліхтариком. Десь цього типа він уже бачив.
– Заходьте! Подивитеся.
– Ні, ти скажи. Може, є? Я по-доброму…
– Заходьте!
Федя несміливо ступав попереду. Курочка ліхтариком йому присвічував. В хаті увімкнув світло. Тепер згадав.
Вперше бачив цього типа, коли селом йшла похоронна процесія. Люди йшли за покійником. Хто плакав. Хто в смуткові опустив погляд до землі. А оцей Федя вихилитав із Килиного подвір’я, став перед процесією і почав диригувати.
– Сідайте! – вказав на стілець Курочка. – Хто ви такий? Хто ваша Галька? І чому вона має бути у мене?
– Я – Федя. Ти хіба мене не знаєш? Мене всі знають. Мене називають у селі "бюро добрих услуг". Я, кому нада, дров нарубаю, кому нада, ямку викопаю на кладбищі. Грошей не беру. Так, сто грам…
– А Галька хто?
– Моя… Жінка… Ти що, не знаєш? Сама сказала: "Захочу, тебе кину, а за композитора вийду… Він не жонатий…" Слиш, оддай мені її. Я тобі що нада зроблю. Нада – дерево зрубаю. Нада – гній розкину. Поставиш сто грам – і за те спасібо…
– Слухай, чоловіче, не знаю я твоєї Гальки. І знати не хочу. На біса вона мені потрібна?
– Як на біса? Ти що обижаєш мою жінку! Вона у мене красавиця. Вона у мене глава сімейства…
– А ти в неї хто?
– Я-а-а? Я у неї человек… Слухай, композітор, дай сто грам. Гаврюша казав, у тебе всегда є що випить…
Курочка спочатку думав дати. Щоб швидше пішов. Але дай йому сьогодні – прийде завтра. І буде ходити, поки "ямку тобі не викопає".
– Слухай, "человек"! Нема в мене горілки. І не водиться. Це Гаврюша тебе обдурює. Щоб з хати випхати… Іди он краще до Леонтія. Він учора гнав…
– Не піду! Він б’ється. А в мене вже й так тільки одне ребро зосталося…
Вранці Курочка прибив до хвіртки ще одного гачка, знизу. Щоб з вулиці не можна було дістати.