Коли б якийсь принциповий працівник міліції чи прокуратури, проходячи повз дачі, згадав про свій службовий обов’язок чи захотів зробити службову кар’єру, йому не треба було б недосипати ночей, розгадувати злочинні ребуси, розкопувати тайни підступних хитрунів. Тут усе на поверхні. Приїжджай, бери разом з трамваєм, кіоском, котеджем чи тією ж таки міліцейською будкою. Але у нашій міліції і прокуратурі кар’єристів нема. І дачний кооператив "Левада" спокійно розростається.
Дід Затірка мружився з-під козирка картуза на оте розмаїття споруд:
– Дивися, Михайловичу, розповзлося по землі, як лишай.
Курочка, що кректав з лопатою в руці, випростався, витер спітнілого лоба.
– Невдале порівняння, діду. Лишай – хвороба, біда. А це для людей – радість. Ще одна життєдайна сила. Та й земля оновлюється. Що там було колись? Болото. Мочарі.
– Оновлюється, кажеш? Може, й оновлюється. Он криниці в селі пересихають. Це вже нове для Вільхівки. Та й люди оновлюються. Ганна вже не їде з молоком до Києва на базар. Сидить і торгує біля воріт. І дере так, як на базарі. Бо для неї той, хто купує, не людина, а дачник. Гаврюша он столяром став. Обслуговує дачників. Аркадій зі своїм Вітьком гасають по дачниках, як піп з кропилом по парафії. Колодязі копають. Люди дачникам падалиці продають. Хтось думає про те, що пропадає колгоспне сіно?
– Так-то так, діду. Але ж ці люди все одно в колгоспі не працюють. Одні – пенсіонери, інші – в Києві на роботах.
– А земля в колгоспі чия? Хто її здавав? Його батько чи його дід? Кого на неї наймати? Японця, у якого бракує землі? Не правильно, Михайловичу, в нас тут закручено. Десь хтось спеціально шкодить. Якийсь диверсант…
– Ай, діду! У нас диверсантів стільки… В кожному науково-дослідному інституті. Якщо впровадити все, що вони видумують, – не треба атомної бомби, нашестя саранчі чи всесвітнього потопу…
– А ти мені скажи: куди керівництво дивиться?
– Вибачте, діду, по-моєму, ви вчора сварилися з бабою?
Дід витріщивися.
– Точно. Сварився. А ти звідкіля знаєш?
– Розвідка, діду. Розвідка.
– Бач, які люди. Вже й це донесли…
– То за що ви сварилися?
– Та-а. Воно тобі треба, чуже горе…
– А все-таки? Цікаво.
– Взяла косу. Пішла вкосити трави. Так покосила. І камінці, і кілочки всі в землі познаходила. З коси пилку зробила…
– За це й сварили? Хвалити треба. Що сама за косу взялася.
– Не бабське це діло. Має піч – хай глядить у неї. П’ятдесят років товкмачу, і все одно заносить…
– П’ятдесят років. Бачите. П’ятдесят років ви не можете перевиховати одну бабу. Свою. Не можете знайти з нею спільної мови в усьому. А в державі – скільки мільйонів. І багатьох-пребагатьох, очевидно, не на своє місце поставлено. Беруться вони не за своє діло. Хоча й з добрими намірами. Хіба керівництво може скрізь додивитися? Якщо кожна людина не буде дивитися сама собі в душу. І звіряти її з душею народу, з душею держави. Та й душу держави за п’ятдесят років не виховаєш…
– Ти, Михайловичу, хитро закрутив, але трохи не в той бік. Звичайно, держава велика, людей багато. За усіма не вгледиш. Треба, як ти кажеш, щоб кожен звіряв свою душу з душею народу. А ти мені скажи, що таке душа народу, душа держави? І чи та душа має якесь конкретне визначення, якусь сталу оболонку? Чи не часто ми ту оболонку міняємо? І дивишся: вчора була душа, а нині вже не душа. Колись я вчив дітей історії. Окремі історичні факти до війни трактувалися по-одному, а після війни – зовсім по-іншому. А правда – тільки одна…
– Історія також на місці не стоїть. Знаходяться нові документи…
– Або пропадають старі…
– Якщо старі заважають жити по-новому…
– Я мислю, Михайловичу, що душа народу, як ти кажеш, має бути однією, постійною впродовж усього його життя. Як серце, як голова. А в основі тієї душі – здоров’я, традиції культура. Народ без традицій, то дерево без коріння. Будь-який вітер його повалить. Ти зауважив, що коли починаються нові війни, завжди піднімають старих героїв? Кожен з нас, сидячи в окопах чи йдучи в атаку, мав перед очима свою хату, своє село. Оце була моя душа… І так в кожного… І зараз для моєї душі дорога пісня "З чего начинается родина", а не космополітичне блеяння "Мой адрес не дом и не улица"…
– То що ви хочете сказати?
– Хочу сказати, що за помилки політичні ми розплачуємося економічно. Бере, припустім, Костиків Вітька у руки чемодан і каже: "Мой адрес – Советский Союз"! Гасає із кінця у кінець. Ніде місця не нагріє. Бо для цього треба мати щось у душі. А в нього, крім свисту саксофона та гупання закордонного бубна, там нічого нема. Ямало-ненецькі національні традиції, куди він подався за легким хлібом, у нього не прижилися. Свої розгубив по далеких мандрах. І тепер скрізь твердить: "Я – русский". А яку користь має російський народ від цього пристосуванця? Він збагатить його традиції, його культуру, його душу? При першій нагоді він наплює у неї, як наплював у душу свого народу. Пристосуванець ніколи нікому добра не приносив. А скільки ми виховали таких пристосуванців?
Усіх рангів і всяких категорій? І вони на жодному грунті не приживуться. Крім грунту користолюбства і утробної вигоди…
– Як же тоді, по-вашому, термін "радянський народ"?
– Радянський народ має складатися з духовно здорових, духовно повноцінних усіх народів, а не духовно кастрованих. Інакше це буде не народ, а стадо пристосуванців…
За тином появився Гаврюша:
– Що робиш, Михайловичу?
– Вростаю в землю… Поки що корінцями яблунь…
– Дід Затірка допомагає?
– В основному консультую, – зауважив дід.
– Як діла, Михайловичу? – спитав знову Гаврюша.
– Де?
– На іскуственном фронті.
– Як і на всіх фронтах.
– Крадуть? Ге?..
* * *
На в’язові сидить повнощокий місяць. Цвіркун наполегливо свердлить кущ бузини. Курочка на лавочці під яблунею. І так йому хочеться, щоб поруч була Люня.
Тоді на сорок дев’ятому кілометрі думав: "Експромтом прийшло, експромтом піде".
Не пішло. Зосталося. І свердлить мізки, як отой цвіркун бузину. Особливо коли місяць над в’язом. Особливо як сусідка Віра гукає з вікна: "Василю, іди лягай!"
Люня в село їхати не хоче. Категорично. Каже: "Давай зустрічатися тут. У місті. Або в машині". Вона схильна до індустріалізованого кохання. А Курочку тягне до сільського.