По периметру площі працювали ятки і розваги, а щогла додавала всьому простору стрімкості й розширу. Згори, від Сумської людське море теж потроху втікало у велику западину Площі Народу, змішуючись із рядженими-перебиранцями й від цього створюючи якусь несамовито барвисту, яскраву, блискітливу, іскрометну спільноту. Здавалося, в сю мить у світі можливо все — немає нічого такого, що не підкорилося б могуті цього вільного, великого і сильного народу!
Саме таку мить і сприйняв Симон Васильович за назрілу революційну ситуацію. Онде від Сумської ліворуч навіть яскраво освітлена машина звернула у Площу, і кінокамера на ній, і світить вона яскравими прожекторами. Коли ж, як не тепер?!
Він озирнувся і кивнув Василеві. Пора!
Скинув із пліч на руки ад’ютантові кошлату кирею, здер з голови ненависну пекучу папаху, відкинув її убік і, на ходу одягаючи кашкета, збіг сходами на край майданчика.
— Народе! Народе Український!
Він завмер, вдихаючи на повні груди для набуття потуги голосу, яким зараз мав проголосити блискучу промову, запальну і закличну, яка миттю заполонить серця усіх, хто її почує, й подвигне їх на негайну, невідкладну дію!
Люди плинули зусібіч, уздовж огородженого помосту. Дехто озирнувся, зупинився — онде це іще хтось хоче виступити зі своїм підготованим номером?.. Петлюра почав промовляти, і декілька голів обернулося, прислухалося. Зупинилося з кілька десятків людей, підняли свої погляди на промовця. Василь, стоячи із киреєю в руках біля підніжжя майданчика, підняв кинуту шефом шапку, вслухався —ану ж бо, що вони скажуть? Раптом і справді подіє на них запальне закличне слово?
А з юрби долинало:
— Диви-диви, куме, як онде дядько вбрався? Це він Петлюрою вдягнувся чи що? Схожий-таки. І кашкет старий, високий, і френч ще того крою.
— Ага, справді схоже, бо це ми з тобою ще пам’ятаємо Петлюру. А для молодих теперішніх він хто?
— Він для молодих — особа з підручника історії.
— Та й то там так написано, що нічого не зрозуміти…
— Петлюра? А хіба він ще живий? Чи це актор переодягнений. Казали ж, ніби його в Парижі ще позаторік застрелили…
— Щось дядько сказати хоче… Послухаємо чи до парку на каруселі підемо?
— Ні, це навряд чи він. Хоча й схожий…
— Не дуже то й схожий…
— Хто? Хто це такий? Отой, що промовляє. Чого він хоче?
Тим часом Петлюра знову захопив на повні груди повітря і ще раз оглянув люд попід настилом-підвищенням. Дивовижні й різні люди заповнювали простір площі. Онде товстун у атласній лискучій москвинській косоворотці, а біля нього цибата руда дівчина і хлопчина з тазиком у руках. Навіщо йому тут тазик? Позад них якийсь дуже по-народному вбраний брюнет у розшитому кептарі штовхає довгого й важкого інвалідського возика, у якому напівлежить дуже стара жінка у розкішному народному одязі й з маленькою медалькою на грудях. Слідом чоловік середніх літ веде за руку понуру щербату дівчинку з рудуватими, ніби фарбованими кучериками. Онде якісь молоді військові з дівчатами попід ручки чи й за ручки. Моряки у білих мундирах. Молодиці-містянки в яскравих сукнях і плащах, з шаликами на тонких тендітних шиях. Наближається авто, з якого світять прожектори й молодик із котячою мордою час від часу зазирає в об’єктив. Якийсь повнявий чоловік у чернечому сірому довгому одязі сторониться від авта, лівицею притискаючи до грудей свою торбину, а правою рукою кладучи хресне знамення у бік автомобіля. Біля нього молодший, з портфелем, а за ними ще якась дівка-циганчук тулиться, вся у чорному, засмальцьованому. Вигулькують і знову зникають у юрбі голівки безпритульних із замурзаними мармизками, сміхотливі й зухвало-безжурні. Проходить пара — він грубуватий і поважний, а вона мала, тендітна білявка. На руках білявка тримає велику білу кішку з сірими плямами. Що вони з кішкою роблять на карнавалі? Носатий молодик у штанях, заправлених у черевики, і собі спинився під самою трибуною і трохи роззявив рота, закидаючи догори аденоїдного м’ясистого носа. Брюнетка в довгій вузькій спідниці кидається до чоловіка у шкірянці й з кінокамерою на плечі, гукає "Алексе!" і бачить поряд з Алексом Сейні високу худорляву актрису Кролевицьку. Інший Алекс — Алексіс де Шат, ельзасо-лотаринжець, асистент фрау Ріфеншталь, змінює об’єктив на найкращий, найдосконаліший, той, що зафіксує все-все у найменших деталях. Такий новий супероб’єктив, наприклад, від Карла Цейса. Адже можливе таке? Хронологічно ніби збігається…
Методичні вказівки щодо вивчення роману в курсі сучасної української літератури для старших класів загальноосвітньої школи
Насамперед слід зосередити увагу учнів на загальній темі та ідеї роману: державній величі У.Р.С.Р., її визначній політичній ролі на Европейському континенті і в цілому світі. Підкреслювати винятковість нового соціального устрою, важливість участі в його будівництві та становленні всіх поколінь українського народу, а також усіх суспільних верств — робітників, селян і народної інтелігенції.
Виокремлювати описи державної величі У.Р.С.Р., зосереджувати увагу учнів на деталях, котрі якнайповніше відображають могуть Української націонал-комуністичної держави — висока військова потуга, розвинута багатогалузева промисловість, щільно пов’язана із селянськими господарствами та відкрита у бік зовнішніх ринків практично усього світу, забезпечення добробуту громадян усіх верств, загальноохопна освітня система, мережа дитячих, молодіжних, спортивних та інших патріотичних організацій, котрі спрямовують свою діяльність на подальше зростання і розквіт У.Р.С.Р., її утвердження як лідера поміж державами усього світу.
Сон полковника Коцюби
Лейно фогнуло. Зунко замагорило. Тарафогнуло. Параманно зафаничило. Цімко й феремделисто зашмиркотіло. Ферементно замиглило: иииииииииллллл… Жеберкнуло й падно омистилося. Беревенькнуло і заримпло. Люмкнуло й дримпнуло. Оріфинно-мелентно варамкнуло. "Сюрм-сю-сюрм" — заяминило кипним-кипним бесперком. Дифнуло і посарітніло. Баридно-вермко сюфнуло киприком. Валапилидна маравака ветенно лифала перецилком. Дихта зорфилася: пижим-кижим! Варатаки у югні лицько й немоглирко апарамирилися. Белидно пирмилися килитливі віги мірваники. Жарцитно пещулило кеперере. Домбило. Перемокитно вирезітилась фарнуга. Баламбило відотним перекмитом, поренеженим відволірним лавконом. Разідижна паражуга валитирила хіцнятним ашапитом. Віцарило. Тачарило. Бараморувало. Китильно тарамперетило.