— За те, що ти її під дверима побачив? Ну, Джордже, нащо аж так перебільшувати? Хочеш, щоб нас усіх тут трясло? Тобі від того легше буде?
— Я не перебільшую, Кассі. Вона знає, що я знаю, і Зіммерман знає, що я знаю і вона це знає.
— Це, мабуть, жахливо — знати стільки всього нараз. Мовчанка.
— Так,— сказав батько.— Це суцільний жах. Знов мовчанка.
— По-моєму, лікар має рацію,— сказала мама.— Тобі треба кинути школу.
Не будь простачкою, Кассі. Це звичайнісінькі аплто-нівські побрехеньки; мусить же він іцось сказати. До чого ж іще я здатний? Ніхто мене нікуди не візьме.
— Хіба ти не можеш — якщо іншої роботи не знайдеш — працювати зі мною тут, на фермі?
Голос у неї став боязкий і по-дівочому тоненький; мені аж горло стислося від жалю за неї.
— Ферма хороша,— сказала вона.— Жили б так, як мої батьки — їм тут було дуже добре, поки не виїхали. Правда, тату?
Дідусь не відповів. Мати поквапилась заповнити паузу нервовими примовками:
— Фізична праця, Джордже. Близькість до природи. Відчуєш себе повнокровною людиною.
Батьків голос, навпаки, споважнів.
— Кассі, я хочу бути з тобою щирим, бо ти моя дружина. Я ненавиджу природу. Вона нагадує мені про смерть. Природа для мене — це сміття, безладдя і сморід скунса — бр-р-р!..
— Природа,— статечно мовив дідусь, гучно прокашлявшись перед тим,— вона, як мати: і с-карає і при-голубить.
Напруження невидимою плівкою облягло будинок, і я знав — мама плаче. Тї сльози почасти були й моїми, але водночас я радів її поразці: думка, що батько перетвориться у фермера, мене лякала. Це б і мене прив'язало до землі.
Мені лишили горщок біля ліжка, і я, смиренно ставши навколішки, скористався ним. Свідками були тільки медальйончики на шпалерах. Моя червона сорочка, наче шмат оббілованої шкіри, шкарубкої від крові, лежала зіжмакана під плінтусом. Вся ота процедура вставання загострила мої самопочуття. Ноги підгинались, боліла голова, а в горло ніби хто товченого скла насипав. Зате потекло з носа, і я зумів так-сяк прокашлятись. Вмостившись назад у ліжко, я з приємністю перебирав у думках всі добре знані деталі перебігу хвороби: кашель, щораз вільготніший, закладений ніс, щораз нижча температура — три дні у ліжку забезпечені. Саме в ці дні, коли я одужував, майбутнє ввижалось мені зовсім поряд, і я з особливим захопленням думав про живопис і плекав щонайбагатші замисли. Лежачи в ліжку, я командував цілими арміями барв, а реальний світ існував, здавалось, тільки для того, щоб живити мої фантазії.
Батько почув, що я встав, і піднявся нагору. На ньому було те саме куценьке пальто і та ж ідіотська шапочка. Він вже зібрався виходити — сьогодні я зі своєю вічною оспалістю його не затримував. Вигляд мав наче веселий.
— Як справи, малий? Стільки натерпівся через мене за тих три дні!
— Ти в тім не винен. Я радий, що все вияснилось.
— Гм? Рентген, тобто? Та мені завжди щастило. Береженого бог береже.
— Ти певен, що сьогодні будуть уроки?
— Ага. По радіо казали, що всі, як один, готові прийти. Всі оті почвари готові вчитися.
— Чуєш, тату?
— Гм?
— Якщо ти хочеш зовсім піти чи там відпустку взяти — ти на мене не зважай.
— Про це не турбуйся. Взагалі про мене не турбуйся — тобі й своїх турбот досить. Я завжди й у всьому був стопроцентним егоїстом.
Я відвернув обличчя і глянув у вікно. За якийсь час у цьому вікні з'явився мій батько — темна пряма постать на білосніжному тлі. Хоч іти було важко, постава його не мінялась; рівний, як струна, перебрів він наше подвір'я, і, минувши поштову скриньку, став підійматися на пагорб, поки не зник з очей за деревами нашого саду. Дерева з сонячного боку побіліли. Два телефонні дроти перерізали навскіс суцільну голубизну неба. Гола кам'яна стіна була намальована умброю; батькові сліди — крихітні білі мазки на білилі. Я знав, що це —куточок Пенсільванії року 1947-го; знав і не знав: просто, розморений гарячкою, бездумно купався в прямокутнику різнобарвного світла. Я горів бажанням намалювати те, що бачив, так, як є, у всій його незбагненній красі; мені спало на думку, що до природи треба приступити беззбройним, без знання перспективи, і накинути на неї велике прозоре полотно власного "я" — у надії, що, цілковито їй підкорившись, одержиш відбиток прекрасної і такої потрібної правди.
А тоді — мовби, пустивши у душу цей зародок одкровення, я чесно, на славу потрудився — прийшло відчуття втоми, я заплющив очі й задрімав, і коли мама принесла мені мою кашу з апельсиновим соком, я ледве ворушив губами.
IX
Сам-один ішов він крізь білий безмір. Копита поцокували — одне скреготіло (кість до кості) — об твердь залитого сонцем вапнякового плато. З чого він, оцей купол над його головою — з бронзи чи заліза? Кажуть, ковадло, падаючи з Неба на Землю, летіло б дев'ять днів і дев'ять ночей; а далі, з Землі, падало б іще дев'ять днів і ночей, і лиш на десятий сягнуло б Тартару. У ті найперші дні, коли Уран щоночі злягався з Геєю, відстань, мабуть, була коротша. А тепер, можливо, й довша; можливо — від цієї думки біль його став іще пекучішим — тепер воно летітиме вічно, так ніколи й це сягнувши землі. А хіба ні? Чому ж тоді Мати Гея, що так легко колись породила з розколин вологого лона Сторуких і владарів заліза Кіклопів, нуртуючий Океан, Кея і Крія, Гіперіона і Япета, Тейю і Рею, Феміду і Мнемозіну, злотом увінчану Фебу і прекрасну Тетію, матір Філіри; Гея, що, окроплена кров'ю свого скаліченого дружини, привела на світ мстивих Ериній і добросердих Меліад, ясеневих німф, виховательок Зевса; Гея, що з крові Горгони зродила Пегаса, а від Тартара зачала наймолодшого сина, страхітну потвору Тіфона, що мав замість ніг дві ненавистю сплетені змії, а руками сягав від сходу до заходу сонця, що вивертав гори, вмиваючи їх власною кров'ю, а раз навіть жили вирвав в самого владики Зевса,— чому ж Мати Гея, що з темних надр своїх так легко колись вивергала чуда, тепер німує в незбагненнім спокої? Чому вона біла? Скрізь, куди лиш сягало око кентавра, панувала ця білина — колір смерті, квінтесенція спектра. Чи не тому, подумав він, що оскоплення Неба привело до жахливого наслідку — безплідності самої Ґеї, хоч як не побивалась вона, прохаючи порятунку?