Від плити віяло божественним духом розпарених яблук, в каміні танцював вогонь.
— Гм? — Батько, здавалося, був вражений, що життя точилося без нього.— 3 татом усе гаразд? Де це він подівся?
З цими словами він увійшов у вітальню, де на своєму звичайному місці в куточку дивана сидів мій дідусь, склавши красиві руки на грудях, а на коліні в нього лежав у нетривкій рівновазі старенький томик біблії.
— Ви пиляли дрова, тату? — голосно запитав батько.— То ви — ходяче чудо! Повинні ж були ви хоч раз, нарешті, зробить саме те, що слід!
— Джордже, ти не думай, що я себелюб, але ти вип-ад-ко-во не забув купити "Сан"?
Листоноша, звичайно)сюди не добився — справжнє горе для дідуся, котрий не йнятиме віри, що випав сніг, поки не вичитає цього в газеті.
— От чорт! — заволав батько.— Забув! Сам не знаю чого — слабоумство, певно.
Мати з собакою теж опинилися у вітальні. Леді, якій не терпілося поділитись радісною новиною про наше з батьком повернення, стрибнула на диван і з розгону тицьнула носом у вухо дідусеві.
— Марш, мар-рщ! — вигукнув він, підводячись і хапаючи біблію на льоту.
— Дзвонив доктор Аплтон,— повідомила мама.
— Гм? Так лінію ж ніби перервало?
— Ввімкнули після обіду, коли подали електрику. Я подзвонила Гаммелові, і Віра сказала, що ви вже пішли. Так мило говорила зі мною, як ніколи раніше.
— Ну й що Аплтон сказав? — батько почвалав у другий кінець кімнати й почав розглядати мій глобус.
— ЩО реНТГеН НІЧОГО НЄ ВИЯВИВ;
— Так і сказав? Ти не думаєш, що він бреше, Кассі?
— Він ніколи не бреше, ти ж знаєш. Твій знімок чистий. Він каже, це все через нерви; у тебе, на його думку, легка форма цього... як його... зараз, я записала...— мати підійшла до телефону і з аркушика, що лежав на довіднику, вичитала;_Mucinous colitis. Ми дуже мило побалакали; але,
по голосу, він наче постарів.
Я раптом відчув, що вичерпаний до краю, геть зовсім порожній, і так, як був, у куртці, сів на диван і відкинувся на подушку. Наче виконав чийсь наказ. Леді поклала голову мені на коліна і все норовила ввіпхати крижаного носа під мою руку. Шерсть на ній розпушилась від холоду. Знизу постаті моїх батьків здавалися величезними і трагічними.
Батько повернув велике напружене обличчя — здавалось, він боїться розв'язати останній вузлик надії.
— Так і сказав?
— Але він вважає все-таки, що тобі треба відпочити. Сказав, що робота в школі тобі вадить, і питався, чим би ти ще міг займатись.
— Чорт, та це все, на що я здатний, Кассі. Це мій єдиний талант. Не можу я піти зі школи.
— От прошу,— ми з ним наперед знали, що ти так скажеш.
— Ти впевнена, Кассі, що він вміє читати рентгенівські знімки? Впевнена, що той дурисвіт відповідає за свої слова?
Я заплющив очі, подумки дякуючи богу. І тут на чоло мені лягла чиясь велика, прохолодна й суха долоня. Хтось мовив маминим голосом:
— Джордже! Що ти зробив з дитиною? Він весь аж пашить.
Дідусів голос, трохи приглушений дерев'яною перегородкою, гукнув нам зі сходів;
— Приємних снів!
Під батьковими ногами задудніла кухонна підлога, і він крикнув услід дідусеві:
— Не сердьтеся на мене, тату! Я вам завтра дістану "Сан"! А до завтра нічого поганого не станеться, я вам обіцяю! Росіяни ще досі в Москві, а Трумен усе ще на троні!
Мама спитала мене:
— Коли воно в тебе почалося?
— Не знаю,— відповів я.— Цілий день ходжу якийсь млявий і ніби сам не свій.
— Дати тобі супу?
— Може, трошки, тільки небагато. Як добре, що з татом все вияснилось, правда? Що в нього не рак.
— Правда,— сказала вона.— Тепер йому доведеться щось інше придумати, щоб йому співчували.
На її лагідно-округле обличчя набігла на мить і щезла хмарка гіркоти.
Я зробив спробу повернути назад той маленький і непростий світ, який ми з мамою створили собі колись і в якому батько був улюбленим приводом для жартів, зрозумілих лиш нам обом, і притакнув:
— О, це він вміє. Може, в цьому і полягає його талант. А він, повернувшись до вітальні, оголосив:
— Господи, ну й характерець! Він таки справді сердиться, що я газети не приніс! Та це дуб, а не чоловік, Кассі; я б у його віці вже років з двадцять в домовині лежав.
І хоч як мені паморочилось у голові й хотілося спати, я уловив, що в своїх життєвих підрахунках він посунувся на кілька років уперед.
Обоє вони нагодували мене, поклали до ліжка і ще й свою ковдру дали, щоб було тепліше. У мене почали цокотіти зуби, та я й не пробував погамувати це дивне торохтіння, прислухаючись, як гуляє по тілі холодний дух і як водночас огортає мене теплий вітер маминої запобігливої і безпорадної ласки. А батько стояв поруч, без кінця розтираючи руки.
— Бідний малий, він же такий гордий,— стогнав він.
— Сонечко моє,— здається, сказала мама.
Під мелодію їхніх даленіючих голосів я заснув. Ніхто мені не снився — ні батьки, ні Пенні, ні місіс Гаммел, ні містер Зіммерман, ні Дайфендорф, ні Майнор Крец, ні містер Філіпс,— а снився мені світ, що існував до них, світ у неквапній круговерті, на краю якої раз по раз спалахувало бабусине обличчя, вражене і повне страху, як тоді, коли я забирався на дерево, а вона кричала, щоб я зліз,— воно
о, 294 єдине пливло разом зі мною у мінливому потоці не знаних мені речей, якому не було початку і кінця. Я чув звідусіль свій волаючий, обурений голос, і коли я прокинувся, з гострим бажанням піти до вітру, він і далі вчувався мені у двох голосах унизу, що змагалися між собою. Рама вікна налилася ранковим світлом лимонної барви. Пригадалося, що серед ночі я раз виплив був на поверхню своєї безпросвітної маячні, бо почув дотик руки на обличчі і батьків голос в глибині кімнати:
— Бідний малий, якби я міг вділити йому свого кінського здоров'я.
Та зараз, унизу, він говорив тим тонким, напруженим голосом, що правив у нього замість батога для мами:
— Кажу тобі,Кассі, з мене досить. Або пан, або пропав — ось мій девіз. Ці дітиська не дають мені пощади, і я їм не дам.
— Ну, знаєш, з таким ставленням до справи... Це нікуди не годиться. Не дивно, що тобі всередині все попереверталось.
— Це єдино можливе ставлення, Кассі. Все інше — самогубство. Щоб тільки я зміг протриматися ще років із десять. Дістав би пенсію за двадцять п'ять літ стажу, і баста. Якщо лиш Зіммерман разом з отою сучкою мене раніше не виставить. Отак.