Здавалося, батько зайшов саме в цю хвилину — видно, я таки заснув. Губи наче понапухали, а голі ноги були довгі-довгі і без кісток. Огрядна батькова тінь на мить перекрила смужку рожевого світла, що просочувалось у залишену шторою шпарку й лягало на стіну в кутку. Я почув, як він поклав на стіл мої книжки.
— Спиш, Пітере?
— Ні. Де ти був?
— Подзвонив мамі й Елу Гаммелу. Мама казала передати тобі, щоб ти нічим не переймався, а Ел вранці пришле по машину свій буксир. Ел каже, там, мабуть, щось із карданним валом, і постарається знайти старі запчастини.
— Як ти себе почуваєш?
— Добре. Я там, у вестибюлі, розмовляв з одним дуже милим чоловіком; він роз'їжджає по всіх східних штатах, консультує різні універмаги, агентства з питань реклами і має двадцять тисяч чистими на рік, та ще й два місяці відпустки. Я йому сказав, що якраз отака жива, творча робота тебе цікавить, а він,— що хотів би познайомитись з тобою. Я вже намірився був по тебе йти, але подумав, що ти, напевне, спиш.
— Спасибі,— озвався я. Його тінь раз по раз перекривала смужку світла, поки він скидав пальто, краватку, сорочку.
Почувся придушений смішок.
— Та ну його к бісу, га? І це, певно, буде найкраще. Такий ото через твій труп переступить, аби зайвий п'ятак урвати. Це з тих субчиків, на яких мені все життя щастить; мені за ними не угнатися.
Коли батько влігся і перестав нарешті шарудіти простирадлами, запала хвилина тиші, а потім:
— Ти, Пітере, за свого старого не хвилюйся. Бог нас не покине.
— Я й не хвилююсь,— відповів я.— Добраніч. Знову запала тиша, і знов темрява озвалася:
— Приємних снів, як каже тато Крамер.
Від згадки про дідуся мені в цій чужій кімнаті відразу зробилося затишно і притульно, дарма що в глибині коридору хихотів жіночий голос, а під і над нами безперестанку гупали двері.
Спав я глибоким, здоровим сном, і снилось мені дуже мало. Прокинувшись, пам'ятав тільки, що був у якійсь хімічній лабораторії без кінця-краю — скрізь ті самі раковини, колби та пальники, що й у сто сьомому кабінеті олінджер-ської школи, але начебто відбиті безліччю дзеркал. На столі стояв невеличкий скляний дзбанок,— в такому моя бабуся колись тримала яблучне повидло. Скло було матове. Я взяв дзбанок у руки, приклав вухо до кришки і почув голос — тонесенький, як у лікаря, коли він слух перевіряє,— що з мікроскопічною чіткістю промовляв: "Хочу померти. Я хочу померти".
Батько вже був одягнений. Він підтягнув штору на вікні і стояв, дивлячись на місто, що ворохобилося назустріч сірому поранку. Небо було неспокійне, над цегляним горизонтом розгортались довгасті булки хмар. Батько відкрив вікно, щоб вдихнути запах Олтона: сьогодні повітря мало інший смак — лагідніший, запобігливий, тремкий. Простір довкола нас якось ніби повужчав.
Внизу, на місці нашого портьє стояв інший — стрункий, неусміхнений, молодший за нього чоловік.
— Що, той старий добродій вже скінчив чергування? — спитав батько.
— Бачите, яка кумедна річ вийшла,— без тіні усмішки мовив новий портьє: — Чарлі вночі помер.
— Та що ви! Як це могло статися?
— Не знаю. Кажуть, десь біля другої ночі. Я мав прийти тільки о восьмій. Він цілком звичайно встав, пішов у вбиральню і там і помер, на підлозі. Серце, мабуть. Ви не чули, як "швидка" приїжджала?
То ота сирена, це... за моїм другом? Ні, ніяк повірити не можу. Така чудова людина! Він повівся з нами, як справжній християнин.
— Ну, я його так добре не знав.
Батьків чек він прийняв тільки після довгих пояснень і то з недовірливою гримасою.
Порившись у кишенях, ми з батьком нашкребли доволі, щоб поснідати в ресторанчику. В гаманці у мене лежав долар, але я йому не сказав — хай це буде несподіванкою, коли нас уже зовсім притисне. За стійкою було повно замкнених у своїй мовчазній ос пал ост і робітників з пригаслими, непривітними очима. Я полегшено відітхнув, побачивши, що чоловік, який орудував сковорідкою — не наш пасажир. Замовивши оладки з грудинкою, я поснідав так, як не снідав уже багато місяців. Батько замовив собі пшеничні пластівці, змішав їх з молоком, з'їв кілька ложок і відсунув тарілку. Він глянув на годинник. Була 7.25. Батько з зусиллям притлумив відрижку; обличчя його сполотніло, шкіра під очима, здавалось, прилипла до очниць. Піймавши на собі мій тривожний погляд, він сказав:
— Знаю, вигляд у мене нікудишній. Потім поголюся в котельні, у Геллера є бритва.
Щоки його й підборіддя вкривав блідо-сивий, наче ранкова паморозь, одноденний заріст.
Ми вийшли з ресторанчика і попростували на південь, туди, де похмуро височіла вже мертва неонова сова. Піднятий відлигою ріденький зимовий туман облизував вологий цемент й асфальт під ногами. На розі П'ятої і Вайзер-стріт ми сіли в трамвай. Вагон, що милував око своїми солом'яними сидіннями, був теплий і майже порожній. Мало хто в цю пору прагнув вирватись із обіймів міста. Олтон дедалі рідшав, ряди будинків ламались, як крига на річці; далека гора була намальована у двох тонах — приспаної зелені і новеньких пастельних будиночків; та ось за довгим і рівним перегоном, за морозивним кіоском, увінчаним чималенькою гіпсовою копією вафельного стаканчика, нас оточили строкаті цегляні будинки Олінджера. Ліворуч вигулькнули шкільні майданчики, а за ними й саме рожеве громаддя школи; димар котельні стримів указкою в небо, наче церковний шпиль. Ми зійшли біля гаража Гаммела. Нашого "б'юїка" там ще не було. Сьогодні ми не спізнились; на стоянку один за одним в'їжджали автомобілі, вишукуючи кожен своє місце. Оранжевий автобус з розгону підскочив на вибоїні і загойдався, спиняючись; з дверей його строкатими яскравими клаптиками посипалися по двоє не більші за пташенят школярі.
Коли ми йшли вздовж хідника, що відділяв шкільний майданчик від Гаммелових володінь, з-під наших ніг вихопився невеличкий вихор і повів нас за собою. Давно зів'ялі листочки, крихкі, мов крильця засушеного метелика, розмита цукеркова обгортка, крихти, порохня, дрібна, як насіння, січка придорожнього сміття — все це кружляло перед нами у шелесткій круговерті; якась незрима проява жила під цією кругловидою оболонкою. Вона носилася поперек хідника з краю в край, зітхаючи якимсь лиш їй одній зрозумілим словом; щось наказувало мені зупинитися, але батько все йшов і йшов уперед. Раптом його холоші залопотіли, щось лизнуло й мене по ногах, і я зажмурив очі. Коли я оглянувся, вихор щезпув без сліду.