— Ви джентльмен і мудрець. Ви дали спраглим напитися.
Той махнув кудись убік скаліченою лискучою рукою.
— Ванна он за тими дверима,— сказав він.— Гадаю, там знайдеться чиста склянка.
— Я хотів сказати, що ви — добрий самаритянин,— пояснив батько.— Бідний мій малий просто з ніг падає.
— І зовсім ні,— заперечив я. А коли портьє пішов, я, все ще роздратований, спитав батька:
— То як ця діра називається?
— "Нью-Йоркер",— відповів він.— Справжній старий блощичник, еге ж?
Це скидалося на невдячність, і знов я не міг не заперечити.
— Як не є, а він зробив нам велику послугу, пустивши сюди, коли в нас ні гроша нема.
— Ніколи не знаєш, в кому друга знайдеш,— сказав батько,— Отій сучці Дейвіс і не сниться, як вона мені в пригоді стала, а то, їй-бо, цілу ніч спати не змогла б!
— А чому в нас ні гроша нема?
— Оце ж я себе вже п'ятдесят років питаю. Та найбільша біда в тому, що коли я й випишу чек, його завернуть, бо на рахунку в мене двадцять два центи.
— А в школі коли вам заплатять? Вже ж середина місяця!
— Схоже на те,— сказав батько,— що мені взагалі не заплатять. Коли шкільна рада прочитає Зіммерманів відгук, вони з мене гроші спитають.
_ Та хто їх читає, ті відгуки! — огризнувся я спересердя,
бо не знав, роздягатись мені чи ні. Перед ним я соромився своїх плям, бо він звичайно дуже смутився, бачачи їх. Але все ж таки він мій батько, отож я повісив куртку на розхитаний, скріплений дротом стілець і почав розстібати свою червону сорочку. Він ухопився за ручку дверей.
— Ну, я пішов.
— Куди знов? Чого ти не можеш всидіти на місці?
— Подзвоню мамі і замкну машину. Ти лягай спати, Пітере. Ми сьогодні тебе рано підняли. Я страх як не люблю цього робити,— сам все життя виспатись не можу, з чотирьох років починаючи. Спатимеш? Чи принести тобі книжки, трохи уроки зробиш?
— Ні.
Батько глянув на мене так, ніби хотів чи то вибачитись, чи то зізнатися в чомусь, а може, запропонувати щось. В повітрі між нами зависло якесь слово — яке, я не знав, але вірив, що знає він,— от-от готове зірватися з уст. Але він ска-зав лише:
— Краще поспи. В тебе, здається, міцніші нерви, ніж у мене були в твої роки.
І, нетерпляче шарпнувши двері, аж клямка заскочила і замок скреготнув об одвірок, вийшов.
Стіни порожньої кімнати — це дзеркала, в яких багатократно відбивається відчуття нашого власного "я". На самоті я почував таке піднесення, ніби мене щойно ввели в блискуче товариство знаменитих і вродливих людей. Я підійшов до вікна і почав розглядати плетиво вогнів Вайзер-сквер — павутиння, гніздище, озеро, куди з усіх кінців міста стікалося світло автомобільних фар. Упродовж двох кварталів Вайзер була найширшою вулицею східних штатів; сам Конрад Вайзер ставив тут віхи, плануючи у вісімнадцятому столітті місто розлоге, просторе й затишне. Тепер тут плавали вогні фар, наче риби у пурпурових водах озера, що підступало аж до мого підвіконня. Вивіски барів і вітрини магазинів обрамляли його береги* зелено-червоною травою. Вікна Фоя, великого олтонського універмагу, сяяли шістьма рядами зоряних квадратів — ні, радше плиток печива з борошна двох сортів: нижня частина із світло-жовтого пшеничного, а верхня, затінена шторами,— з ячмінного або житнього. Навпроти, на найвищому місці, безупинно кліпала оком велика неонова сова, а крило її, у трьох послідовних спалахах, підносило до дзьоба сяючий крендель. Різнобарвні літери під лапами гласили навперемінки:
КРЕНДЕЛІ"СОВА" Вищий сорт
КРЕНДЕЛІ "СОВА" Вищий сорт
Здавалось, що ця і всі інші, менші реклами — стріла, труба, волоський горіх, тюльпан — множаться й мерехтять, відбиті прозорим плесом, що простяглеся над площею на рівні мого вікна. Машини, світлофори, хибкі тіні людей унизу — все це зливалося перед очима в один хмільний напій, що п'янив передчуттям майбутнього. Місто. Ось воно, місто: кімната, всі стіни якої залиті мерехтливим сяєвом реклам. І я посеред неї — самотній, всевидющий, але незримий, бо далеко від вікна — продовжую роздягатись: струпики на шкірі злущуються, наче плямисті лушпинки, під якими відкривається ніжна, солодка, сріблиста м'якоть плоду. Я стою в самих підштанках, готовий пірнути й поплисти; прибережний мул і осока вгинаються під моїми босими п'ятами; сам Олтон вже давно купається там, в озері ночі. Вологе світло брижиться, вливаючись крізь нерівне віконне скло. Стидке відчуття недозволенного огорнуло мене зненацька, як порив вітру, і я став єдинорогом.
Олтон розширився. Його білі жіночі руки-вулиці простяг-лися ген до ріки, а сяюче волосся віялом розкинулось по поверхні озера. Моє власне єство теж повнилося і ширшало у владному, щораз дужчому засягу, аж поки я, люблячий і люблений, зрячий і зримий, ввібрав у себе і власне "я", і місто, і майбутнє, і на якусь мить проник у центр Всесвіту, подолавши могутній час. Я тріумфував. Однак місто так само шурхотіло і блимало за вікном — нечуле, байдуже до мого всепроникнення, і я, погорджений, вмить знітився і змалів. Поспіхом — так начеб я змізернів до жменьки кристаликів, що тануть на очах і розтануть взагалі, коли їх не позбирати — я натягнув на себе білизну й пірнув у ліжко під стіною: холодні простирадла розсунулись, мов мармурове латаття, і я відчув себе сухою насіниною, що загубилася десь у борозні. Господи милосердний, прости мене, прости мене, благослови мого батька,і маму, і дідуся, і дай мені заснути.
Коли постіль нагрілась, я виріс до нормальних розмірів і, поволі розчиняючись у дрімоті, що підповзала до мене, слухав, як усе моє тіло, кожна клітина набухає і розростається в безмежність, і ось уже я — велет, на нігті котрого вмістились усі, які є на світі, галактики. Це відчуття — і живе, й оніміле водночас — існувало не тільки в просторі, але й у часі; минула, здавалось, ціла, однак не довша за хвилину вічність, відколи я встав з ліжка, одяг свою яскраво-червону сорочку, тупнув ногою на маму, погладив собаку крізь укриту памороззю сітку і випив склянку апельсинового соку. Все це бачилось мені, мов на фотознімках, що проступали в тумані на відстані зір; та ось між них вплутались Патриція Ніл і Доріс Дей, і їхні обличчя повернули мене у тверезе повсякдення. Свідомість відбила окремі деталі: далекий шемріт голосів, виток дроту довкола ніжки стільця за кілька футів від мого обличчя, дратівливу гру світла на стінах. Я підвівся, опустив штору на вікні і ліг назад у ліжко. Як тут тепло, порівняно з моєю кімнатою у Файєртауні! Згадалася мама, і вперше за весь час я затужив за нею: захотілося вдихнути її запах, запах каші і, забувши про все, дивитись, як вона порається в нашій кухні. Коли ми знов побачимось, я обов'язково скажу їй, що розумію, чому вона перетягла нас на ферму, і не маю за це жалю на неї. І обов'язково буду якомога шанувати дідуся і слухати все, що він балакає, бо... бо... він не вічно житиме з нами.