— Пітер!
Я розстебнув куртку так, що стало видно мою відчайдушно-вогняну сорочку.
— Дай мені сигарету.
— Де ти був цілий день?
— Всюди. Я тебе бачив.
Вона зграбно добула сигарету зі свого багряно-жовтого пластмасового портсигара з висувною кришкою. І знов на мене глянули зеленаві в крапочку очі з ідеально рівними кружальцями чорних і наче побільшених зіниць. Я не розумів, що саме в мені хвилює її, і в глибині душі чесно визнавав, що це не моя заслуга. Та це було приємне хвилювання; воно таїло в собі якусь не знану мені благодать. Як сонному немовляті хочеться до ліжка, так і моїй руці кортіло опинитися між її колін. Я затягнувся сигаретою.
— Ти мені сьогодні снилася.
Вона відвела погляд, немов шукала сховку, щоб там залитися рум'янцем.
— Як я тобі снилася?
— Не так, як ти думаєш,— сказав я.— Ніби ти обернулася в дерево, а я кличу: "Пенні, Пенні, вернись!" — але ти не вертаєшся, і я притулився лицем до стовбура і стою.
Вона сприйняла це без особливого захвату.
— Який сумний сон.
Дуже сумний. Взагалі все тепер у мене сумне.
— А що ще?
— Батько думає, що він хворий.
— А чим — не каже?
Не знати. Може, рак.
— Невже?
Від сигарети мене, як завжди, занудило, забило памо-роки; та замість того, щоб кинути її, як хотілося, я, задля Пенні, затягнувся іще раз. Стінка навпроти хитнулась і підсунулась ближче, а хлопець з дівчиною тепер буцалися лобами, як двійко очманілих баранів.
— Серденько,— сказала Пенні.— У твого батька напевно нічого серйозного. Він ще молодий.
— П'ятдесят,— сказав я.— Якраз виповнилось місяць тому. Він усе казав, що до п'ятдесяти не доживе.
Вона задумливо насупила чоло, моя бідолашна, дурненька дівчинка, гадаючи, чим би мене потішити — мене, що з просто-таки безмежною винахідливістю —уникав будь-яких потішань.
Нарешті сказала:
— Такі веселі люди не вмирають.
Вона вчилася у дев'ятому класі, тож стикалася з ним тільки під час самостійних занять; хоч, звичайно, хто в школі не знав мого батька!
— Всі вмирають,— сказав я.
— Так, але колись, ще дуже не скоро.
— Так, але приходить час, і "колись" стає "зараз". Тут був край таємниці, далі якого ми сягнути не могли;
залишалося тільки повернутись назад.
— Він був у лікаря? — спитала вона, і я відчув під столом дотик її стегна, безпристрасний, як подмух вітру.
— Він якраз туди пішов.
Я переклав сигарету в праву руку, і звільнивши ліву, знічев'я, ніби мені там засвербіло, опустив її на коліно.
І я мав би з ним піти,— сказав я, а сам думав, чи й справді мій профіль такий елегантний, як мені здається, коли, отак випнувши губи, пускаю витками дим.
— Для чого? Що б ти міг зробити?
Не знаю. Втішити якось. Просто бути поруч.
Природно, як стікає у діл вода, моя рука сама собою зісковзнула на її коліно. Спідниця на ній була волохата, як шкура фавна.
Цей дотик — хоч по ній і не було видно — збурив її думки. Затинаючись, Пенні ледве вимовила:
— Як ти можеш? Ти ж його син.
— Знаю,— швидко заговорив я, щоб вона, бува, не сприйняла мій порух за щось більше, ніж випадковість, безневинний збіг обставин. Захопивши місцевість, я розширив границі, розчепіривши пальці і втискаючи долоню в податливий грунт.— Але я його єдиний "малий".— Оце батькове "малий" в моїх устах оживило його самого; здавалося, зовсім поруч в миготливому повітрі замаячили його прищурені, в зморшках, очі і постать, стурбовано похилена наді мною.— Єдиний у світі, з ким він може поговорити.
— Не вірю,— сказала вона тихо, і в голосі її було ще більше сердечності, ніж у словах: — У твого батька сотні друзів.
— Ні,— заперечив я,— немає в нього ніяких друзів; друзі йому не потрібні. Він сам мені щойно сказав.
І, з чимсь, схожим на батькову несміливу, але жадібну допитливість, що змушувала його в розмовах з незнайомими переступати межу звичайної ввічливості, моя рука, зробившись раптом велетенською, захопила нараз усі приховані скарби її плоті так, що пальці втонули в западині між стегнами, а мізинець, здається, навіть сягнув до покритої шкурою фавна вершини, що їх єднала — єдвабної, священної розгілини.
— Не треба, Пітере,— так само тихо сказала вона, і холодні пальці, вхопивши мене за руку, переклали її назад, на моє власне коліно.
Я ляснув себе по коліну і вдоволено зітхнув. Я здобувся на більше, ніж мені снилося. І тому на диво недоречними і якимись соромливо-розпусними видались мені слова, котрі вона додала пошепки:
— Тут стільки людей...
Начебто цноті потрібно виправдуватись; начебто, коли б ми
були наодинці, земля б дибки стала, щоб зв'язати мені руки. Я загасив недопалок.
— Мені треба йти.— І спитав: — Ти молишся? _ Богові?
— Еге.
— Молюсь.
— Помолишся за нього? За мого батька?
— Добре.
— Дякую. Ти така хороша.
Ми обоє замислились, вражені власними словами. Я думав, чи не богохульствую я, вдаючись до бога як до знаряддя, щоб глибше запасти у серце цій дівчині? Але ні — від її обіцянки помолитися мені й справді полегшало на душі. Підводячись, я спитав:
— Ти йдеш на баскетбол завтра ввечері?
— Можу й піти.
— Зайняти тобі місце?
— Як хочеш.
— Або ти мені займи.
— Добре. Пітере...
— Що?
— Не переймайся аж так. Хіба ж ти у чомусь винен? В цю мить двоє навпроти, однокласники Пенні — Бонні
Леонард і Річі Лора — припинили, нарешті, свою лунатичну шарпанину. Річі, в пориві глумливого тріумфу, зверескнув:
— Піт Гарбузоїд!
Бонні по-ідіотському хихикнула, і в кав'ярні, де досі я чувся так безпечно, війнуло грозою від слів, що посипалися мені в лице. Старші хлопці, що хизувались мішками під очима, як у дорослих, загукали:
Гей, Гарбузоїд, як там твій старий? Як там Джорджик Моржик Крем-Желе?
Коли вже хто вчився у мого батька, він цього не забував, та спогади ці чомусь набирали форми глузувань. Почуття вини і любові, що бродило у них, виливалося, шукаючи заспокоєння, на мене, як своєрідного хранителя міфа. Це мене обурювало, але водночас і додавало ваги: те, що я — син Колдуела, підносило мене над безликою масою молодших школярів, і тільки завдяки батькові я був кимсь в очах цих титанів. Усе, що мені лишалося — це, вдавано посміхаючись, слухати, як сиплються з них солодко-жорстокі спогади:
— Ото, бува, ляже на підлогу між партами і кричить не своїм голосом: "Ну, давайте, топчіть мене, ви ж цього хочете!.."