На одному такому горбі стоїть і хата Івана та Софії Садовників, така ж модерна, як і навколо, з килимом зеленої трави, з квітником і городам. Звідси вже видно снігові вершини Скалистих Гір (Кенедіян Ракі Мавнтенс), бо від Келґарі лише вісімдесят миль до гірського курортного містечка Бенф, що за цими сніговими вершинами. Отож, я в цій хаті Садовників, які мене зовсім не знають, але до яких одного разу подзвонив із Едмонтону телефон від Стефанії Пауш. Цей магічний телефонний дзвінок, хоч дуже ніжний, а має непереможну силу: вже другу ніч ночую я в цій гостинній хаті та другий день надокучаю господині своїми розпитуваннями. І перше, що я запитала в пані Садовник, — де ж ці люди працюють, всі ці 180 тисяч населення? Що вони роблять і де вони набралися, коли ще пару років тому ці підгір’я були порожні та дикі?
— Едмонтон робить нафту, а Келґарі забирає гроші, — відповіла на це пані Садовник. — Всі компанії, що розробляють нафтові родовища в Алберті, всі їх контори, й офіси, банки, все міститься в Келґарі. Це сюди припливає все те багатство, що зродила нафтова промисловість. Та й молодь доростає, кожне жениться, виходить заміж і будують собі свої кубельця.
Але мені цього мало. Я хочу сама побачити якомога більше цього Келґарі, що в часи дитинства Едмонтону було вже великим на свій час містом. Сюди йшли на заробітки наші перші колоністи — працювати в копальнях, копати рови для каналізації й водогону. Мені кортить побачити цю столицю підгірських ковбоїв та ранчо. Широковідомих "стемпіді" я вже не побачу, бо вони відбуваються влітку, у червні, а тепер серпень. "Стемпіді" — велика щорічна подія у Келґарі. Це — десятиденна виставка всього, чим показний цей район. Індіяни в традиційних убраннях парадують через місто, — цього року вибирали королеву-індіянку. Перегони історичних піонерських критих возів, запряжених чотирма кіньми. Перегони кавбоїв із ранчо — на конях, на биках, на коровах, на телятах — і все неприручених. Найбільше і найуспішніше змагаються індіяни. Під час перегонів публіка ставить грошові ставки, виграє й програє, хвилюється… На ці десять днів келґарійської "Екзибішн Стемпід" з усіх кінців Північної Америки з’їжджається стільки гостей, що не тільки всі готелі, а й приватні мешкання переповнені В готелях на ці дні за два роки вперед замовлені кімнати.
Це я знаю тому, що Садовники мають готель у середині міста.
Тому що пан Садовник зайнятий у готелі, а його дружина не дуже так певно керує автом, знаходиться ще одна мила пані, яка хоче пожертвувати для мене свій дорогий час. І лан Садовник дає своє авто на цілий день. Пані Надія Кобильник забирає мене, заїжджає за о. Хруставкою, який щойно прибув на парафію й міста зовсім не знає, — та й повезла нас, досвідчено й обережно керуючи чужим автом.
Коло мене аж двоє співрозмовців, мені вже не треба говорити, вистачить прислухуватися до них, що я з охотою й роблю. Отець Хруставка розпитує про місцеве українське життя, про стан парафії. І ще поки ми доїхали до динозаврового парку, я вже знала, що тут нема такого скупчення українців, як у Едмонтоні. Дуже помішані подружжя — українки одружуються з фінами, мадярами, італійцями. Українці, звичайно, поділені на православних і католиків, а є ще третя окрема група — червоні, які взагалі до церкви не ходять. Вони мають свою "галю", де справляють христини та весілля без священика. І похорон? В обличчі смерти більше бояться Бога і часом кличуть духівника, щоб хоч поховав гідно. Деякі українці перейшли до англійських церков, а ще інші — до "свідків Єгови".
Церковні справи Надія Кобильник знає якнайкраще, бо вона — диригент церковного хору, а навчив її диригувати Петро Пауш.
— Бідне в нас українське життя, — каже вона, — нікого воно й не цікавить інакше, як під знаком чарки. Зійтися, щоб випити, ще можуть, а про якусь імпрезу чи виставу, чи концерт, то й не питайте. Нікого не побачите. Але якби кому було ще й працювати. . . Бідно в нас, нема кому. А треба. Бо є такі випадки, що самі батьки хочуть своїх дітей посилати до української школи. Знаю одного такого українця. Він не говорить українською мовою й жінка, його ніколи не знала української мови, але вони мають четверо дітей і хочуть їх посилати до української школи. Ви дивуєтеся? Він вважає, що його вирятувала від загибелі українська молитва.
"Колись, як був малим, мати його вчила по-українському молитися. Але пішов на десять років до морської служби і все забув. Аж одного разу сталася на морі аварія, пароплав почав тонути. Серед 36-ох осіб врятованих був і цей чоловік. Він не пам’ятає нічого, тільки пам’ятає, що коли стався на пароплаві вибух, то він, сам не знаючи чому, почав молитися, як мати в дитинстві вчила, по-українському, а що далі було, то вже не знає… І сталось чудо, материна молитва врятувала."
В такій мішанині, як оце з розмови видно, дійсно тільки надприродні явища ще зможуть затримати швидке вимирання української стихії. Але цьому песимістичному твердженню заперечує сама особистість Надії Кобильник. Молода моторизована канадійіка, тут народжена, інтелігентна й освічена, вона вільно й без надуми говорить і з нами прекрасною, їй рідною українською мовою. Значить, можна й без чуда мати цілі скупчення таких канадійців, як є одиниці.
З динозаврового парку недалеко й до центру міста. Чи може то з авта Келґарі не здається вже таким великим? Особливо, коли пані Надія каже, що тут, у цих двох бльоках центру міста, келґарійці роблять усі свої закупи. Звідси вони розтягають до своїх будиночків усі ті маси меблів, холодильників, кухонь, різного приладдя, одежі, що запотребовує оце, вчора постале, нове забудовання.
Але за містом, з висоти гольфових полів, як із літака видно грандіозну панораму цього вибуялого міста, цю писанку кольористих покрівель, що поховалася у бганках узгір’їв, засіялася мачком на горбах. Як воно виглядало років п’ять тому, можна уявити собі, звернувши очі на голі підгір’я, що попростували далі, десь до Бенфу. Але й там, геть чисто вже в голому степу, височаться новобудови багатоповерхів, "апартментгавзів". Що ж, вони також колись будуть у місті, воно охопить їх потужним кільцем.