– А що? Добрі? – буркнув Вася. – Зландія ж. Не Добряндія. Самі кажете.
– А от якраз і не так… Це просто назва… Як, приміром, Зеландія, тільки скорочено – Зландія. І все. А мешкать у нас звичайні нормальні жителі.. Кожен займається своєю справою… А взагалі, що таке добрий, злий – не так просто пояснити… От скажи, будь ласка, коли в тебе є цукерка, ти ж її хочеш з'їсти, правда? Тільки чесно. Хочеш же з'їсти?
– Ну, мабуть… – непевно сказав Вася. – А що – не можна?
– Та чому? Можна. Звичайно… А вихователька у дитсадку що тобі говорила? "Віддай! Поділись! Не будь скупий!" І ти, дурний, віддавав, ковтаючи сльозу. А той, кому ти віддавав, твою цукерку їв і облизувався. То де ж правда? Чи не краще самому з'їсти й облизатися? А той нехай сльозу собі ковтає. Подумай тільки! Якщо ти оддаси цукерку, то будеш незадоволений, і того, кому віддав, не любитимеш. Правда? Правда. А якщо сам її з'їси, будеш задоволений, добрий і ще тому, хто сльозу ковтає, співчуватимеш. То що таке добрий, а що таке злий? Виходить, щоб бути добрим, треба самому їсти цукерки і не слухати виховательку. Я так у дитсадку й робив. Бо розумний був. Порозумному треба все робити. По-розумному, а не по-дурному. От зараз тобі що треба? Тобі треба, щоб ми твого Валеру відпустили. Правда?
– Правда, – сказав Глечик.
– А нам що треба? Нам треба, щоб ти віддав нам дзеркальце. Добровільно. То хіба не можна домовитися: ти віддаєш нам дзеркальце, а ми тобі твого Валеру?..
Вася розгубився. Цього він не чекав.
– А… а ви точно Валеру оддасте? Не обдурите? – недовірливо спитав Вася.
– Не обдуримо. Оддамо. Чесне бабайське!.. А щоб ти не сумнівався, домовимося так: спершу ми тобі приводимо твого Валеру, а вже тоді ти віддаєш нам дзеркальце. Згода?
Вася зовсім розгубився. Невже Бабай правду каже? А як інакше виручити друга? Коли він і не відгукується, і не видно його ніде…
– Ну… якщо так… я… я згоден, – сказав нарешті Глечик.
– Тільки дай чесне слово! Поклянися!..
"Видно, їм дуже потрібне дзеркальце, раз вони Валеру за нього відпускають. І безвихідь у них – треба їм, щоб я тільки добровільно дзер кальце віддав. Та й у мене виходу нема. Казала Незнайомка, що дзеркальце мені у пригоді стане. От і стало. Треба ж Валеру виручати". – І Вася сказав:
– Ну… Чесне слово!.. Клянусь!.. Давайте Валеру!.. І Незнайомку!
– А про Незнайомку ми не домовлялись!.. Хоча… Коли ти оддаси нам дзеркальце, Незнайомка буде вже непотрібна. Ми її самі відпустимо. Згода!
– Чесне слово?
– Чесне бабайське! Значить, так: ми тобі приводимо Валеру, ти нам оддаєш дзеркальце, а тоді ми випускаємо Незнайомку. Домовились?
– Домовились, – кивнув Глечик. – Давайте Валеру!
Бабай підійшов до будиночка Кощія Безсмертного і постукав у двері. Клацнув замок, двері прочинились, і визирнув Кощій Безсмертний.
Бабай сказав йому щось на вухо.
– А… а можна? – здивовано перепитав Кощій.
– Навіть треба! З Шефом усе погоджено!
– Ну тоді… – Кощій зітхнув.
– Залишаю вас удвох. Іду у підземну крамницю "Чарівниця". Там сьогодні щось новеньке одержали. – Бабай підійшов до погребні, тричі тупнув ногою і провалився під землю.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,
в якому відбувається несподіванка, що її не чекали ні Вася, ні ми з вами.
– Так що таке? – спитав Кощій Безсмертний, підходячи до Васі.
– Валеру давайте! Швидше! Ми ж домовились.
– Невже тобі так потрібен той Валера, що ти галас підняв, про все на світі забув?
– Потрібен!
– Невже варто через нього ризикувати, наражатися на небезпеку?
– Варто!
– А як же мама, сестра, тьотя?
Згадка про рідних боляче вразила Васю.
– Що ви мені серце краєте?.. Приводьте швидше Валеру! – закричав він.
Та Кощій Безсмертний не поспішав. – І не страшно тобі?.. Невже не боїшся! – Кощій Безсмертний говорив дуже співчутливо…
– Якщо чесно… боюсь, звичайно, – зітхнув Глечик. – А що зробиш, коли іншого виходу нема? Треба ж друга виручати…
– Ніколи б не подумав, що ти на таке здатний, – і собі зітхнув Кощій Безсмертний. – Боягуз, вареник, редиска, а бач… Прости, Васю!..
– Що? – не зрозумів Глечик.
– Прости, кажу, вибач, що я про тебе так думав…
– Що-що? – ніяк не міг второпати Вася.
– Невже ж я так змінився, що ти мене досі не впізнав?
– Що-о?
– Це ж я – Валера!
– Що-о-о?! – Глечик поправив на носі окуляри і зміряв Кощія поглядом з ніг до голови.
– Не віриш? Я! Чесне слово!
– Не робіть з мене дурня! Що ви мені голову морочите? Що ви мене дурите, як маленького? Де ви бачили дорослого вусатого четвертокласника? Думаєте, я вам під ці вигадки дзеркальце віддам? Дзуськи!
– Не вигадки це, – знову зітхнув Кощій. – Можеш перевірити. От задавай мені будь-які питання. Питай мене про те, що можемо знати тільки ми з тобою. От питай!
Вася знову поправив окуляри і пильно глянув на Кощія Безсмертного:
– Ну… Ну от про що ми говорили, коли нас із класу вигнали?
– Про космічні польоти, як завжди.
– А точніше? Конкретніше. Про що?
– Про мою ключку хокейну замашну… Про те, що в ракеті, на жаль, у хокей грати не можна буде… Про м'яч футбольний. Що його взяти треба…
У Басі похололо в животі. Справді! Звідки Кощій про це знає? Може, катував Валеру, і Валера признався?
– А… а коли мій день народження?
– Двадцять сьомого вересня.
"Невже і про мій день народження допитував Кощій?"
– Коли ми розбили вікно у школі?
– Минулого понеділка.
– Як ми називаємо Балабайченка? – Карабас-Балабас.
– Де в мене на спині родимка?
– Під лівою лопаткою.
– Які цукерки я найбільше люблю?
– Козинаки.
Питаючи, Вася пильно-пильно вдивлявся у Кощія Безсмертного і з жахом помічав, що він справді схожий на Валеру, тільки на дорослого вусатого Валеру. І очі Балерині темно-карі, лукаво примружені, з отими іскристими бісиками. І губи, усміхаючись, так само трошечки кривить, і шрамик маленький над правою бровою (бебехнувся колись на ковзанці). І на всі запитання точно відповідає…
– Валера? – голос у Васі зірвався, захрип. – Невже це справді ти?!
– Я! Звичайно!.. Пізнав нарешті?
– Що ж з тобою зробилося, Валеро?! – в роті у Васі пересохло. – Як же ти став дорослим… Кощієм? Тебе присилували? Примусили?
– Ніхто мене не примушував. Я сам…
– Що-о?!
– Сам захотів.