— Але як?!
— Доведеться докласти зусиль. І немалих.
— Сил я не пошкодую. Що треба робити?
— Помацай по стінах. Десь там є ніша, фрамуга, а в ній лопата і кайло. Треба у фрамузі копати хід, який виведе у підземну галерею, а з тієї галереї можна перейти до печери, а вже з печери, добре попрацювавши, можна вийти і на світ Божий.
— А звідки ви все це знаєте?
Добриня засміявся:
— А хто ж то все поробив, як не ми, майстренчуки? І підземелля, і все інше. Гетьки зроду-віку ні за яку роботу не бралися.
— А для чого ви все це поробили?
— Думали гетьків перевиховати. Влаштовували їм такі атракціони, сподівалися, що, провалившись у підземелля, вони виявлять кмітливість і наполегливість. Докладуть зусиль, щоб врятуватися, вибратися. Але жоден з них по цьому шляху не пішов. Скиглили, плакали, просилися, аж поки їх не випускали. Ти будеш перший, хто своїми силами вибереться звідси.
— То й ті підземні каземати, в яких ви сидите, теж самі поробили?
— Аякже. Правда, не для того, щоб у них людей тримати, а для зберігання різних речей і знову ж таки харчових продуктів.
— То невже ж, будучи такими майстрами, ви не можете звідти вибратися. От не вірю я!
Добриня не відповів.
Грайлик ще кілька разів звертався до нього, але колишній президент Раптомандії більше не обізвався.
"Може, образився?" — подумав Грайлик. І пошкодував, що сказав. Але слово, як то кажуть, не горобець, вилетить — не впіймаєш.
Грайлик почав мацати сирі, холодні земля іі стіни підземелля. Через кілька хвилин намацавтаки нішу, А в ній лопату і кайло. Кайло поки що відклав, узяв лопату і почав копати.
Хто не копав у цілковитій темряві, навпомацки, той не знає, яка це важка й морочлива робота. І скільки викопав, не знаєш, і куди кидаєш, не бачиш.
Та Грайлик хлопець з характером, не звик відступати. Копає й копає, копає й копає. Аж піт очі заливає.
Шкребонула лопата об щось тверде. Раз, удруге, втретє… Камінь. Недарма, значить, і кайло покладене. А де ж воно? Тю!.. Закидав його землею Грайлик зопалу. Шукай тепер навпомацки, розгрібай землю. Ледве намацав. Узявся довбати камінь. Хто не довбав кайлом камінь у темряві, той не знає, що це за мука.
Іскри летять, а чи відкололося що — хтозна. Не видно. Раз у раз мацати треба.
І якби ж Грайлик хоч дорослим був, а то все-таки хлопчик малий. Намахався кайлом так, що рук не підняти, спина колом — хоч плач.
Сів Грайлик на сиру землю, тільки хекає. Може, він не в той бік копає? Щось дуже довго не пробивається кам’яна стіна.
І раптом…
Позад Грайлика щось засвітилося.
Обернувся він.
Стоїть бабуся із свічкою у руці.
Придивився Грайлик.
Ой! Та це ж, видно, бабуся Заги Маго. Точнісінько такі коротенькі коси ріжками догори закручені, тільки білі-білі, сиві, такий же гострий
носик, такі ж карі очі.
— Все правильно! — усміхнулася бабуся Грайлику, дмухнула на свічку, свічка погасла, І бабусю поглинула темрява.
Грайлик схопив кайло, з новими силами почав бити в стіну. І от раптом посипалося, загуркотіло каміння, і Грайлик відчув під руками порожнечу. Ступив у пролам і побачив десь далеко попереду проблиск світла.
Спотикаючись, Грайлик пошкандибав підземною галереєю. І незабаром уже був у величезній печері.
Високо вгорі він побачив шматочок неба і срібний місяць, що зазирав у печеру і осявав їі блідим примарним світлом. Але після довгої безпроглядної темряви це світло здалося йому яскравим і радісним. Ніколи Грайлик, здається, так не радів небу, зіркам і місяцю.
І тут раптом він почув стогін…
РОЗДІЛ XII
Грайлик працює на татову дисертацію
У кутку печери хтось лежав.
— Ой, нога, нога! — простогнав цей хтось.
І Грайлик упізнав голос.
— Іване? Ти? — кинувся він до нього.
— Ой! Звідки ти? — вигукнув Сумніван.
— Що з тобою? — не відповідаючи, спитав Грайлик.
— Ногу… зламав, здається… Болить страшенно! Поворухнути не можу.
— Як це сталося?
— Я тікав від них, тікав, побачив вхід у цю печеру, кинувся сюди і впав униз. Ти ж бачиш, біля входу зразу провалля. А ти як тут узявся?
Грайлик розказав про свої пригоди.
— Як же ми тепер виберемося звідси? — простогнав Сумніван. — Я, видно, тут уже й пропаду.
— Не пропадеш! — твердо сказав Грайлик. — Я тебе витягну. От побачиш!
— Так не буває! — безнадійно похитав головою Сумніван.
— Буває! — вперто сказав Грайлик. — От бачиш, у мене кайло. То не кайло, а… будь здоров. Б’є, як скажене. Я відбиватиму від стін шматки і складатиму отут, біля тебе. І підтягатиму тебе все вище й виіце. Аж поки не витягну з печери.
І Грайлик, не роздумуючи, взявся до роботи.
Та казати завжди легше, ніж робити.
І тяжка ж то була справа — насипати таку гору, щоб дістатися аж до виходу з печери.
Грайлик вибивався з сил, руки німіли, піт заливав очі, а справа, здавалося, стояла на місці. Та то тільки здавалося. Гора каміння поволі росла. Але й сил у Грайлика ставало дедалі менше.
"Може, Знай Умійович щось порадить", — подумав Грайлик. Проте, скільки не кликав Добриню Грайлик, той не відповідав. Мабуть, не було у Добрині зв’язку з цією печерою. Тому й Сумнівана не бачив і не знав, що він тут. Як потім дізнався Грайлик, то була так звана Мертва печера, де не було нічого живого. А чарифон і чаривізор, як ви пам’ятаєте, діяли тільки там, де був хоч корінчик якоїсь рослини, хоч одна жива її клітина.
Допомоги й поради чекати було годі.
Сумніван такий розгублений і нещасний, так йому болить нога, що у порадники, а тим паче помічники аж ніяк не годився.
Покладатися можна тільки на самого себе.
А втім — чому тільки на себе?
А — пам’ять?
Навіть у цілковитій самотності людина ніколи не буває цілком самотня. Бо пам’ять зберігає образи й голоси людей, з якими ти спілкувався, їхній розум, їхній досвід, їхні поради, слова і вчинки.
І пам’ять заговорила з Грайликом голосом його тата Усміхайла Петровича. Грайлик згадав те, що тато колись говорив:
— Ніколи не впадай у відчай, синку. Як би не було тобі погано, у яке б, здавалося, безвихідне становище ти не потрапив, — вихід завжди можна знайти. Добре подумати, докласти сил — і вихід завжди знайдеться. Людина сама не підозрює, якими можливостями наділила її природа. Треба тільки не втрачати віри й почуття гумору.