— Прийшов нарешті?!
— Та прийшов... — буркнув Кляпавцій, здивований тим, що його чекали там, де він узагалі не збирався бути.
— Тепер? Ну, то згинь, пропади, поламай собі руки, шию й ноги! — аж надривався від страшних прокльонів дідуган, кидаючи в остовпілого Кляпавція всім, що потрапляло йому під руки, а було це переважно всіляке сміття. Коли дід врешті стомився й угамувався, Кляпавцій почав його лагідно питати, чому він завдячує таким прийомом. Дід ще буркотів:
— А бодай тебе замкнуло! А бодай тебе навіки заїло, корозіє! — Та згодом, утишившись, він так піддався на умовляння, що, почмихуючи та час від часу сиплячи прокльони й густо порскаючи іскрами, аж озоном смерділо, підніс пальця догори й оповів Кляпавцієві свою історію.
— Знай, чужоземче, що я перший мудрант з мудрантів, онтолог за покликанням, на ім'я (блиск якого затьмарить колись блиск зірок) Хлоріян-Теорицій Кляпостол. Народився в убогій родині і вже змалку мав нахил до роздумів про буття. Коли мені було шістнадцять років, я написав першу працю під назвою "Боготрон". Це загальна теорія апостеріоричних божеств, тих божеств, що їх розвинені цивілізації пристосують до Космосу, оскільки, як відомо, матерія — первинна, отже, на самому початку ніхто не мислить, тому на світанку історії повинна панувати повна бездумність. Ну й справді, ти тільки подивися на цей Космос, який він має вигляд! — Тут старий аж задихнувся від гніву, затупотів, а потім ослаблим голосом повів далі: — Отже, я довів необхідність достосування богів ззаду, адже їх не було спереду, і кожна цивілізація, яка займається інтелектрикою, нічого іншого не прагне, як тільки створити Ультимативну Всемогутність, чи ректифікатор зла, тобто випрямляч шляхів Розуму. В отій своїй праці я помістив план першого Боготрона, а також характеристику його енергії, одиницею якої є богон. Така одиниця всемогутності є еквівалентом чудотворення в радіусі мільярда парсеків. Коли ця праця моїм власним коштом вийшла з друку, я швиденько вибіг на вулицю, переконаний, що люд зараз же понесе мене на руках, увінчає квітами й обсипле золотом, та де там! Навіть кульгавий кібернардин не гавкнув. Більше здивований цим, ніж розчарований, я негайно засів за роботу і написав працю "Молот для розуму" в двох томах, у якій пояснив, що кожна цивілізація має перед собою два шляхи: або саму себе замучити, або запестити насмерть. Вона робить те або інше, поволі пожираючи Космос і переробляючи залишки зірок на унітази, колеса, триби, цигарнички і подушечки. А це йде від того, що, неспроможна зрозуміти Космос, цивілізація намагається це Незбагненне якось перетворити на Зрозуміле і не зупиняється доти, доки не переробить туманностей у клоаки, а планети в ліжка і бомби, маючи при тому на оці Вищу Ідею Порядку. Оскільки лише забрукований, каналізований, каталогізований Космос здається їй достатньо пристойним. А в другому томі під заголовком "Advocatus Materiae" я довів, що Розумові, внаслідок його захланності, тільки тоді добре, коли йому вдається поневолити якийсь космічний гейзер або запрягти рій атомів, аби виробляти крем проти ластовиння. А потім він накидається на наступне явище, щоб приторочити його як трофей до пояса наукових завоювань. Але і ці два блискучі томи світ зустрів мовчанкою. Тоді я сказав собі, що терпіння і наполегливість — понад усе. Після захисту Космосу від Розуму, котрий я вивернув навиворіт, як і Розуму від Космосу, безневинність якого полягає в тому, що Матерія лише через свою бездумність допускається всіляких паскудств, я написав у раптовому натхненні "Кравця Буття", де логічно довів, що суперечки філософів не мають ніякого сенсу, оскільки кожен повинен мати власну філософію, припасовану до себе, як свитка. А що й цю працю привітала німа тиша, я відразу ж створив іще одну. У ній виклав усі можливі гіпотези на тему Космосу: першу, згідно якої його взагалі не існує, другу, що він є наслідком помилок якогось Творчика, який пробував створити світ, не маючи ані найменшого поняття, як це робиться, третю, яка твердила, що світ — шаленство певного Супермозку, котрий збожеволів через власну безмежність, четверту — що це недоречно зматеріалізована думка, п'яту — що це матерія з кретинським мисленням. Певний свого, я чекав запеклих суперечок зі мною, розголосу, докорів, захватів, увінчань, зрештою, критичних нападів і проклять. Але знову зовсім нічого не сталося. Тоді вже я здивувався безмежно. Подумав, що, може, надто мало вивчаю інших мудрантів і, негайно придбавши їхні праці, по черзі перечитав найславетніших, а саме, Френезія Пацьора, Бульфона Струнцеля, творця школи струнцелістів, Турбульйона Кратафалка, Сфериція Логара, а також самого Лемюеля Лисого.
Та нічого вартого уваги я в них не знайшов. Тим часом мої праці потроху розходилися, тож я подумував, що хтось їх читає, а коли читає, то й наслідки будуть. Зокрема, я не сумнівався, що мене покличе Тиран і зажадає, щоб я займався тільки ним і прославляв його. Я навіть докладно продумав свою відповідь йому. Що Правда для мене — понад усе, що я за неї ладен життя віддати. Тиран, прагнучи похвал, які міг би скласти йому мій досконалий розум, намагатиметься купити мене ласкою, кине мені до ніг дзвінкі монети і, бачачи мою непохитність, за намовлянням софістів, скаже, що коли вже я вивчаю Космос, то годилося б зайнятись і ним, бо й він є певним фрагментом Космосу. На це я відповім убивчим сарказмом, отож він віддасть мене на муки. Тоді я заздалегідь почав гартувати тіло, щоб витримати найстрашніші муки. Та минали дні й місяці, а Тиран хоч би що. Даремно я гартувався. Лише один-єдиний перогриз на ймення Душимил написав у вечірній бульварній газетці, що, мовляв, блазень Хлоріянчик править теревені в книжці під назвою "Боготрон, або Остаточний Всенічник". Я кинувся до своїх праць — і справді, внаслідок друкарської помилки, в назві "Всемічник" вкралося "н" замість "м"... Спершу я хотів його вбити, але розважливість перемогла. — Настане ще й мій час! — сказав я собі. — Не' може бути, щоб хтось удень і вночі сипав, як горохом, найвищими істинами, аж блиск Ультимативного Пізнання бухав від них — і нічого! Прийде визнання, прийде слава, трон із слонової кості, титул Першого Мисляги, всенародна любов, спокій у тиші садів, власна школа, люблячі учні й вівати юрби! Бо саме такі мрії живить кожен з мудрантів, мій чужоземче. Звісно, вони запевняють, що єдина їхня пожива — Пізнання, а напій — Правда, що вони не прагнуть ані земних благ, ані обіймів електриток, ані блиску золота, ані орденських зірок, ані слави й хвали. Не вір цим брехням, заморський добродію! Всі жадають того самого, а різниця між мною і ними та, що у величі свого духу я відверто й не соромлячись визнаю ці слабості. Та спливали роки, а інакше, як Хлоріянчиком, Хлорчиком-блазнем ніхто мене й не називав. Коли настало моє сорокаліття, я здивувався, що вже так довго чекаю на загальне визнання, а його нема. Отож я сів і написав працю про енеферців, найрозвиненіший народ у всьому Космосі. Що? Ти не чув про них? Я теж ні, бо не бачив їх і не побачу, а їхнє існування я довів чисто дедуктивним, логічним, остаточним і теоретичним способом. Я міркував так: якщо в Космосі є цивілізації різного рівня розвитку, найбільше повинно бути пересічних, середніх, а інші або відстали в розвитку або вихопилися наперед. Маючи перед собою таку статистичну викладку, бачиш, що так, як у групі осіб, де найбільше середніх на зріст, тільки одна-єдина повинна бути найвищою, так само і в Космосі має десь існувати цивілізація, що досягла найвищої фази розвитку. Її мешканці, енеферці, вже знають усе те, що нам і не снилося. Я описав це в чотирьох томах, витратившись і на крейдяний папір, і на портрет автора. Та і ця тетралогія розділила долю своїх попередниць. Рік тому я перечитав її від дошки до дошки і аж плакав з високої насолоди, так геніально вона написана, так дихає абсолютом, що годі сказати. Е-хе-хе, а під п'ятдесят літ я мало не збожеволів! Бувало, накуплю собі праць і статей мудрантів, які досягли розкошів і багатства, щоб довідатись, про що ж там ідеться. Це праці про різницю між передом і задом, про чудову будівлю монаршого трону, про його солодкі підлокітники і справедливі ніжки, трактати про шліфування прикрас, докладні описи сього й того, причому ніхто там сам себе зовсім не хвалить, якось воно так складається, що Струнцель захоплюється Пацьором, а Пацьор Струнцелем, а обох засипають почестями Логарити. Зростає також популярність трьох братів Вирвацьких — з них Вирвандер тягнув угору Вирвація, Вирвацій — Вирвислава, а той у свою чергу Вирвандера. І коли я вивчав їхні праці, пойняла мене якась страшенна лють, я кинувся на ті праці й дер їх, м'яв і навіть жував... Аж нарешті заспокоївся, втер сльози й швиденько сів писати працю про "Еволюцію Розуму як Двотактне Явище", бо, як я в ній доводжу, блідавців із роботами єднає колоподібний зв'язок. Спершу внаслідок загусання мулистого слизу на березі моря виникають клейкі істоти, білясті і тому звані Альбуменсами. Минають віки, поки вони навчаються оживляти метал, вдихати в нього душу й робити Автомати своїми підневільними слугами, а через деякий час, — за зворотнім порядком речей, — Автомати, звільнившись з-під влади клейких істот, починають експерименти, чи не вдасться, бува, вдихнути свідомість у кисіль. І коли пробують на білку — то їм це вдається. Але синтетичні блідавці через мільйони років знову беруться до заліза, і так відбуваються постійні зміни. Як бачиш, таким чином я розв'язав одвічну суперечку про те, що було первинним — робот чи блідавець. Цю працю я послав до Академії. Вона була в шести томах, оправлена у шкіряні палітурки і на її видання я витратив решту спадщини. Чи варто говорити, що жорстокий світ її теж замовчав? Стукнуло мені шістдесят, наближався й сьомий хрестик, і надії на минущу славу згасли. Що ж було робити? Став я роздумувати про вічну славу, про нащадків, про наступні покоління, які відкриють мене, впадуть переді мною ниць. Правда, тут мене опосіли сумніви: що мені, власне, з того, якщо мене вже не буде. І я змушений був у відповідності до мого вчення, викладеного в сорока чотирьох томах з супровідним науковим апаратом і додатками, дійти висновку, що — нічогісінько. Закипіло в мене в душі, і я сів писати "Заповіт для Нащадків", щоб як слід їх потоптати, обплювати, спаплюжити, зганьбити і зневажити, як тільки вдасться, найкращими методами. Що? Кажеш, що це несправедливо? Що я мав би звернути свій гнів проти своїх сучасників, які знають мене? Ба, шановний! Адже коли моя майбутня слава осяє кожне слово того "Заповіту", сучасники вже давно розсиплються на порох. Кого ж я тоді мав би проклинати? Тих, кого немає? Якби я вчинив так, як ти оце кажеш, нащадки вивчали б мої праці в солодкому спокої, зітхаючи лише задля пристойності: "Бідолаха! Яким тихим героїзмом була його невизнана велич! Як справедливо гнівався він на наших дідів, із зворушливою відданістю пожертвувавши нам справу свого життя!" Отак би й було! То що ж? Винних нема? Ідіотам, які поховали мене живцем, смерть має стати щитом перед блискавицею помсти? Та мені вже на саму думку про це мазут у жилах закипає! Вони будуть спокійно насолоджуватись моїми працями, тільки задля годиться ремствуючи за мене на своїх батьків? А не діждете!!! Та я хоч звіддаля, хоч із могили копну їх носаком! Нехай знають ті, хто буде мастити моє ім'я медом і малювати золоті німби навколо моїх портретів, що саме за це я їм зичу, аби поламали собі всі клапани до останнього, аби похворіли на довге замикання, щоб їм корозійна зараза голови поїла, якщо вони тільки на те й здатні, що вигрібати прах із цвинтарів минулого! Може, серед них ростиме якийсь новий великий мудрант, а вони, зайняті пошуками решток моєї кореспонденції з пралею, взагалі його не помітять! О, хай тоді неодмінно знають, що моє сердечне прокляття і мій найщиріший гнів з ними і серед них, що я маю їх за лизогробів, труполюбів, шакалістів, які тому живляться рештками, що ніхто з-посеред них не здатний розібратися в живій мудрості! Нехай же, видаючи повні зібрання моїх творів, ті некроманти, ті прахолюби змушені будуть опублікувати й цей "Заповіт", сповнений останніх проклять, адресованих їм, нехай позбудуться самовдоволення від того, що з-посеред них походив незрівнянний мудрець Хлоріян-Теорицій Кляпостол, котрий навчав навіки-віків наперед! Нехай знають, зводячи мені постаменти, що бажав я їм усього найгіршого, що тільки має в собі Космос, а ненависть мого прокляття, скерованого в майбутнє, дорівнює тільки його безсиллю. А тому бажаю, аби знали, що я не признаюся до їхнього роду і немає між мною й ними нічого, крім щирої огиди, яку я відчуваю до них!!!