— Я справді є! І щодо цього нема найменшого сумніву. Все ж виникає питання, хто це говорить: я є? Тобто: ким я є? Як тут знайти відповідь? Ба! Якби, окрім мене, було ще щось, що-небудь, з чим я міг би себе зіставити й порівняти — півбіди, але штука в тому, що немає нічого, бо видно, що зовсім нічого не видно!!! Отже, є тільки я і являю собою голу всеспроможність, бо ж я можу думати все, що захочу. Але чим же я все-таки є — порожнім місцем для думання, чи як?
І справді, в нього вже не було ніяких відчуттів, які за минулі віки зовсім попсувалися й порозлазилися, бо невблаганною володаркою є безжальна Ентропія, любителька Хаосу. Маймаєш не бачив тоді ні матері-калюжі, ні болота-батька, ані всього світу, не пам'ятав нічого, що з ним перед тим діялося, і взагалі не міг уже нічого, крім як думати. А оскільки міг тільки це, то й узявся до справи поважно.
— Треба було б, — сказав він собі, — заповнити цю порожнечу, якою я є, і цим змінити її нестерпну монотонність. А тому треба щось придумати. А коли придумаємо щось, то воно так і станеться, бо ж немає нічого, окрім наших думок.
Як бачимо, він став уже трохи зарозумілим, бо роздумував про себе у множині.
— Невже можливо, — сказав він тоді, — щоб існувало щось поза мною? Припустімо на хвилину, хоч це звучить і неймовірно, і навіть абсурдно, що так. Нехай це "щось" називається Гозмозом. А отже, існує Гозмоз і я як його частка!
Тут він зупинився, поміркував, і ця гіпотеза видалася йому зовсім не обгрунтованою. Вона не мала під собою ніякої підстави, розумних доказів, аргументів, передумов.' Тоді він визнав її безглуздою, узурпаторською, дуже засоромився і сказав собі:
— Про те, що є поза мною, якщо взагалі там щось є, я нічого не знаю, про те ж, що в мені, буду знати, як тільки про щось подумаю. Бо хто ж іще, коли не я сам — достобіса — має розумітися на моїх думках?! — і він знову придумав Гозмоз, але тепер уже помістив його у власному духовному внутрішньому світі. Це здалося йому значно скромнішим, пристойнішим і доречнішим, чого він і прагнув. Він почав наповнювати той свій Гозмоз вигаданою всячиною. Спершу, не маючи досвіду, вигадав пацьоркітів, які вихвіндрювали все підряд, а також поклепцитів, котрі кохалися у шваях. Поклепцити відразу ж побилися з пацьоркітами за шваї, аж у Маймаєша-Самосина розболілася голова, і нічого, крім мігрені, в нього з того творення світу не вийшло.
Тоді він став обачніше провадити далі свої творчі спроби й вигадав основні елементи, такі як: шляхетний газ, або досконалий елемент кальсоніум, і духовний елемент думаліум і розмножував буття, тільки часом помиляючись, але за кілька віків уже набув певної вправності, отже, досить непогано створив подумки свій власний Гозмоз, у якому існували різноманітні племена, створіння, буття і явища, і там узагалі було навіть мило, оскільки закони цього Гозмозу він виробив досить ліберальні, бо йому не імпонувала думка про суворі закономірності того казарменого статуту, який застосовує Мати-Природа (хоча він не знав її і нічого про неї не чув).
І був тоді самосинський світ, сповнений примхливої чарівності. І коїлося в ньому раз так — і вже, а раз — інакше, зовсім навпаки, також без ніякої на те причини. А якщо хтось мав у тому світі загинути, то цього завжди ще можна було уникнути, бо Маймаєш постановив собі не допускати непоправних подій. І в його думках добре велося гондралам, калеусам, які добували кальсоніум, і клофундрам, і бенігнам, і отримкам упродовж цілих віків, а тим часом у Маймаєша повідпадали його руки зі сміття й ноги з відходів, і забарвилася іржею вода в калюжі довкола пишної колись його талії, і його тулуб поступово занурювавсь у багно. А він саме уважно й делікатно розвішував нові плеяди у вічному мороку своєї свідомості, котра була для нього Гозмозом, і, як умів, безкорисливо дбав, аби точно пам'ятати все, що створив думкою. І хоча через те в нього боліла голова, він не відступав, бо чувся потрібним своєму Гозмозові і дуже йому зобов'язаним. Але іржа тим часом прогризла йому верхні бляхи, про що він і не здогадувався, а денце Трурлевого горщика, який тисячоліття тому спричинив його появу, гойдаючись на хвилях калюжі, поволі наближалося до Маймаєша, нещасне чоло якого ще стирчало з води. І в ту хвилину, коли Маймаєш саме вимріяв собі чистосклисту лагідну Баукіс і вірного їй Ундрагора, і коли вони обоє мандрували посеред темних сонць його уяви під загальну мовчанку всіх Гозмозових народів, включаючи пацьоркітів, і тихенько перемовлялися між собою, — денце горщика, підштовхнуте вітром, легенько стукнулось об його проіржавілий череп — і той тріснув. У глиб мідних звивин ринула брунатна вода й погасила струм логічних контурів, і Маймаєшів Гозмоз обернувся в найдосконаліше ніщо, а ті, хто дав йому початок, разом із громадами світів, ніколи про це не дізналися.
Тут чорна машина вклонилася, а король Геніальйон сильно й глибоко замислився, аж усі співбесідники почали невдоволено поглядати на Трурля, що засмутив королівський розум таким оповіданням. Та король посміхнувся і спитав:
— Ну, моя машино, маєш у запасі ще щось?
— Пане, — відповіла вона, низько вклонившись. — Я розповім тобі предивно глибоку історію Хлоріяна-Теориція Кляпостола, інтелектрика і мудранта Мамонського.
Якось трапилося, що знаменитий конструктор Кляпавцій, бажаючи відпочити після великої праці (він саме спорудив королю Гробомилові Машину, Якої Не Було — та це історія окрема), потрапив на планету мамонидів. І проходжався нею туди-сюди, шукаючи самотності, аж побачив на узліссі в густих заростях дикого кібербарису хатинку, над якою вився димок. Хотів був її обійти, але побачив перед нею порожні бочки з-під чорнила і, здивований цим, зазирнув до хатини. За столом, витесаним з величезної брили, на другому, меншому, камені, що правив за стілець, сидів дід, такий обсмалений, поіржавілий і поскручуваний дротом, аж дивно глянути. Чоло в багатьох місцях було повгинане, очі з великим скреготом оберталися в оправах, скрипіли незмащені кінцівки, і весь він сяк-так тримався лише завдяки дротам і шнуркам, страждаючи від страшенного безструм'я, про що красномовно свідчили порозкидані тут і там шматочки бурштину: тручи їх, нещасний добував собі життєдайний струм! На вигляд такої вбогості милосердна Кляпавцієва душа аж перевернулася. Він уже нишком сягнув був по гаманець, коли дід, щойно тепер угледівши його каламутним оком, пискливо вереснув: