Ота, що крильця білі, наче з вати.
Ганя закрутилася в таночку, Юрасик підігрує їй на сопілці, а пташки співають і говорять кожна про своє. Одна дзеленчить: "Я синиця, де водиця?", а за нею малята із гніздечка: "Ми пташата, де зернята?" Коли ж накричалися і трохи вщухли найменші, найжвавіші, тоді підлетіла ота Золотава, що аж горить, і заспівала:
Юрцю-Юрцю,
Мій голубцю,
Люба Ганю,
Йдіть, кохані,
Все донизу,
Тут поблизу,
Між смерічки
Аж до річки.
А потім знялася, полетіла і крилом торкнулася до стежки, що повертає вниз.
Ганя.
Мій рідний Юрцю, каже, що донизу
Через смерічки і, либонь, поблизу.
Юрасик.
А може, й так, неправду кажуть птиці.
Посидимо,спочинемо в травиці.
Діти сідають у пухнату мураву. В цей час все птаство змовкає, зривається з місць і розлітається у всі боки. А Золотава пурхнула біля самісіньких гунулят і якось лякливо сплеснула крилами й прошепотіла: "Тікайте, діти". Почулося зле звірине завивання. На полонині показався величезний дикий кабан. Він, не поспішаючи, ішов прямо на дітей, риючи перед собою землю.
Юрасик.
Дивися, Ганю, дикий кабанище.
Ганя.
Йой, я боюсь.
Юрасик.
Мерщій на бука, вище!
Діти прожогом вилазять на дерево і вмощуються між галуззям. Кабан підходить до бука, риє землю під корінням, злісно звискуючи.
Юрасик. сідає на гілку, як на коня, упирається спиною в стовбур і дістає кресало. Кресь-кресь, кресь-кресь, але ні іскорки від кремінця — світло стало, ранок запалав. А дикий кабан навіть голови не підіймає, риє і риє.
Ганя.
Під корінь, лютий, починає рити.
Юрасик.
Коби рушниця, міг би зразу вбити.
Ганя.
Підриє бука, ми впадем додолу.
Юрасик.
Великий бук, не звалиться ніколи.
Ганя.
Аж так він буде ритися до ночі.
Юрасик.
Не плач, пориє трохи й не захоче.
Ганя.
У мене серце вирветься від ляку.
Юрасик.
Коби зламать мені товсту ломаку.
Ганя.
Йой, упадем, не побоїться бука,
Яка ж вона страшна, оця звірюка.
Лунає постріл, за тим другий, третій. Дикий кабан зі скаженим ревом крутиться навколо дерева, кидається до лісу, та ще постріл — і він падає мертвий. Юрась напівсвідомо шепоче:
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами...
По стежці із рідколісся вибігає мисливець в гуцульській одежі. Він поспішає до кабана, але, помітивши дітей, зупиняється. Ганя з Юрасиком швидко спускаються з бука.
Юрасик. (до мисливця-розвідника).
Йой, вуєчку, спасибі вам велике,
Бо з'їло б нас оте страхіття дике.
Мисливець-розвідник
Чого сюди забрались, бісенята?
Ганя.
Ні, вуєчку, ми люди, гуцулята.
Мисливець-розвідник.
Самі ви тут чи, може, з батьком, братом?
Юрасик.
Самі, самі, бо сталось лихо з татом.
Мисливець-розвідник.
Яке ж то лихо?
Юрасик.
Узяли солдати,
А ми йдемо Чугайстера шукати.
Мисливець-розвідник.
Скажи мені, а хто ж то є Чугайстер?
Юрасик.
Усіх чудес невигаданих майстер.
Мисливець-розвідник замислюється, ставить до бука рушницю, дістає з кишені велику цукерку і дає дітям. Коли він ліз до кишені, відкинувши полу свити, Юрасикові здалося, що під свитою військовий мундир. Та ні, це лише здалося. Звідки у гуцула може бути ворожий мундир? Та ще у такого доброго гуцула, який врятував їх від звіра і частує цукерками, а зараз так привітно, так співчутливо усміхається до них. Файний вуйко.
Мисливець-розвідник.
Де ж він живе, скажіть, мої хороші?
Юрасик.
Той чудодій живе на Черемоші.
Мисливець-розвідник.
Я сам тутешній, знаю всі стежини
До Черемошу по кущах ожини.
Ганя.
І знаєте, де є високі брили,
Де три смерічки бука охопили?
Мисливець-розвідник
Чому ж не знать?
Це там, де фольварк панів.
У ті краї водив я партизанів.
Так ви йдете Чугайстера шукати,
Щоб тата із неволі рятувати?
Ганя.
Ні, татко сам повернеться додому,
Бо він лихого не робив нікому.
Хіба пошкодять... А тепер зарана
Зцілити треба вуйка партизана.
Постріляний, ледь-ледь добувсь до двору.
Мисливець-розвідник.
Звідкіль?
Юрасик.
Ізнизу, із Товстого бору.
Мисливець-розвідник.
Учора я стрічав ось тут одного,
Із вусами, високого такого.
Здружився з ним, файнішої людини
І не знайдеш.
Юрасик.
Це він. І він загине...
Мисливець-розвідник.
Тепер-то не загине, ви щасливці,
Що стрілися зі мною. Тут мисливці
Зібралися із верховин карпатських,
Є люди й від загонів партизанських,
Вони негайно викличуть Чугайстра,
Усіх чудес невигаданих майстра.
І разом з ним ви підете до хати.
Юрасик.
Для цього, вуйку, треба виклик знати.
Мисливець-розвідник.
Ану скажи, я знав колись ізмалку,
Та вже забув оту чудну гукалку.
Юрасик.
Течи, вода, долинами,
Іди, біда, глибинами
У нетрини та хащини
До вічної пропащини.
А ти, старий Чугайстере,
Заступнику...
Мисливець-розвідник.
І майстере...
Вже пригадав. Спасибі, любі діти.
Тепер до кухні снідати ідіте.
А я піду Чугайстера шукати,
Щоб друга-партизана врятувати.
Коли мисливець-розвідник знову дістав із кишені цукерку, Юрасик ще пильніше придивився. Ні, таки під свитою новий солдатський мундир, ще й з павуком срібним, точнісінько таким, як на ворожих літаках намальовано. І говорить цей вуйко якось не так, як гуцули. Та, може, він сам партизан, що прийшов на Карпати з Великої України. А що мундир солдатський, так ходять же партизани у чужинських мундирах, бо де їм брати одіж, як не у ворога. Але треба запитати, бодай лихо не стало. Та що ж питати? Коли він хитрує, на наше лихо, то правдоньки не скаже.
Юрасик з Ганею відходять від мисливця-розвідника і зупиняються трохи осторонь під Молодою Смерічкою і Сто літнім Буком.
Молода Смерічка.
Не до душі мені отой мисливець.
Столітній Бук.
Чекай, мала, це ж є жовнір-чужинець,
Що застрілив лісничого Кіндрата,
Аби одежу з пліч його забрати.
Молода Смерічка.
Тікайте, дітки, швидше у діброву.
Столітній Бук.
Не знають гуцулята нашу мову.
Не знають мову, слів твоїх не чують,
Але тривогу серденьком відчують.
Юрасик.
Тривожно щось мені на серці, Ганю,
Якісь думки гнітять мене погані.
Недобре чую я в отій людині.
Так не говорять в нас на верховині...
Під свитою на нім мундир з хрестами.
Ганя.
Ходімо, Юрку, їстоньки, а тамо...
Мисливець-розвідник.
Не гайтеся, ідіть поїжте хутко.
За півгодини я вже буду тутка.
Юрасик і Ганя поволеньки боязко відходять по стежині туди, куди показав мисливець-розвідник. Молода Смерічка. ще тісніше тулиться до Столітнього Бука та все щось шепоче. Ой, страшно їй за долю маленьких, довірливих гуцулят. А що робити? Коби вони знали їхню лісову мову, — так ні, не знають.