Як повіяли вітри, як зашуміли високі сосни і застогнали старі груші недалеко хати, то моторошно ставало на Душі малого хлопця. Всі страхіття, що він їх коли-небудь зачув, всі оповідання про несамовиті події, про злодіїв та розбійників пригадувалися й оживали перед ним. Замикав °чі, ховав голову під подушку, не помагало. Хвилина — і загрюкає хтось у двері або розіб'є вікно та вскочить у хату.
Тета Павлина Дуткевичева розказувала про Нечиперо-*ича та про славного Довбуша, бо вона в Криворівні, у свояків, панночкою перебувала.
Хлопець слухав і потім спати не міг, нервувався.
Як на те, і в Бережанщині появився якийсь бандит. Нападав на людей по дорогах та розбивав хати. Кріса ні пістолі не мав, лиш з великою палюгою, як з булавою, ходив. Нею забив якогось міщанина під самими Бережанами. Тоді його й зловили. В Бережанах у в'язниці сидів. До вини ніяк не признавався. Тому-то й провадили його на цвинтар, до розкопаної могили його жертви, де мало відбутися ще одно переслухання і візія.
Ішов розхристаний, неголений, страшний. В руці ніс криваву палюгу, як булаву. Кругом жандарми в капелюхах з когутячими блискучими перами, а там — товпа. Брудна, заболочена, нехлюйна. Де щонайгіршого було в місті та на передмістях збіглося докупи.
Поліція розганяє, грозить, що стрілятиме, товпа подається, але за хвилину знов наче з-під землі виростає. Губи розтворені, очі вибалушені, кулаки підняті вгору — верещать.
І коли б не жандарми, то краще й не гадати, що тут було би.
Хлопець присунув крісло до вікна й очі на вулицю пустив.
При вікні занавіски білі, на стінах гарні образи, ніде ніпилиночки. А там?
Що там за тією тонкою пластинкою скла?
Відповіді в своїй голові знайти не може, а питатися нікого не хоче.
Зіскочив з вікна й побіг до останнього покою.
ВЕЧІР ПІД СВ. АНДРЕЯ15
Не було ані одного мужчини, порозходилися.
В хаті тільки я, а на подвір'ї пастух, Федь. Але я не мужчина, лиш дитина, а пастух Федь подобав більше на медведя, ніж на мужчину: сутулуватий, з малими очима й великою губою, на плечах заяложений кожух, на голові вилиняла шапка. До нього належали корови і страшний пес, Неро, до котрого, крім Василя, ніхто на десять кроків не мав права підійти.
Поза Нером і коровами, та ще поза їжаком у стайні федь нічим не цікавився, нинішнім вечором святого Андрея також ні. Він приніс із возівні довгий низький ослін, а як стануть ворожити, то мав припровадити до балабухів Нера, але на ланцюгу, безумовно, лиш на ланцюгу, бо Нерові вірити не можна.
Балабухи пекла стара кухарка Марта, а пекла їх з приговорами за старосвітськими звичаями. Як були готові і вистуджені, бо псові гарячого не вільно давати їсти, то покладено їх на ослін посередині кімнати й почались наради, як їх значити, лоазбучно чи хронологічно, цебто по іменах панночок чи по їх віку. А панночок тих було п'ять: три домашні а дві сусідські. Та ще була тета Олеся з Лісник, що мала нині ночувати, бо під вечір звіялася завіруха, а вона некріпкого здоров'я. Тета Олеся й рішила, що балабухи не будуть значені ані по літах панночок, ані по їх іменах, а лише всуміш. Тільки треба собі добре затямити, що перший Дзюні, другий Адзі і т. д.
Затямили: Марта з порога гукнула на Федя, і за хвилину влетів страшний пес Неро, видзвонюючи грубезним ланцюгом, таким, як гальмується вози зі снопами. За Нером вкотився Федь. Він ледве тримався на ногах, бо Неро тягнув його з непереможною силою за собою. Жінота, як побачила Нера, зчинила нестяменний крик, вискакуючи на стіл та на креденс.
Неро, що ніколи не бачив кімнат і не чув такого дівочого крику, на хвилину здурнів. Стояв з виваленим язиком і вертів хвостом, на знак свого вдоволення, а тоді кинувся до балабухів, але так напрасно й безцеремонно, що перевернув ослін і балабухи поскидав на підлогу, а що лиш із підлоги поз'їдав їх скоро-скоро, всі до одного.
Котрій перший попався у його пащу, годі було вгадати. Ворожба, значить, не вдалася, і невдоволений Федь відпровадив зараз-таки нечемного Нера до його буди.
Не можна сказати, щоб і друга ворожба випала блискуче. Панночки виливали розтоплений віск з пательні У мосяжну мидницю на зимну воду, але ні одній нічого певного не вилилося. На однім кружку було щось буцім РУгяний вінок, а буцім тюрбан на голові Роксолани на образі, що висів у другім покою. На другім кружку було Щось буцім санки, а буцім тачки — і вгадай з того, чи Щгаоб буде в літі, чи в зимі? Так усім п'ятьом.
І з калатанням ложками по паркані та з наслухування, звідкіля пси відізвуться, нічого певного не вийшло. Пси, схвильовані появою смачних балабухів, виявляли по всіх сторонах світа свою радість, а трахкіт ложок глушив сильний вітер.
Ще найкраще вдалося з "ціжемками", себто з п'ятьма черевиками з лівих ніг п'ятьох панночок. їх укладали від печі до порога, а потім переставляли так, що врешті один опинився за порогом. "Ах! Адзя — Адзя!" — залунало в кімнаті, і засоромлена панночка Адзя ледве вихопилась цілою з обіймів товаришок, бо вона то перша мала "вийти замуж".
Марта принесла чай і свіжі пампушки, начинювані рожею, рум'яні, з біленькими обручками. Розкіш, а не пампушки. Чай був також знаменитий, правдивий китайський, його переносив через границю старий пачкар Буга. Домашні панночки раз у раз припрошували гостей, і пампушки миналися доволі скоро.
— Андрій, Андрій, — почала тета Олеся, — і вже по Андрею!
— По андріївських вечорницях, — поправила котрась із дівчат.
— А незабаром прийде Святий вечір, — потішала друга.
— І голодна кутя, — додала третя. Тета Олеся зітхнула.
— Так воно, так. Все йде, все минає, і краю немає. Але в дійсності нинішні вечорниці ще не скінчені.
— Як то ні? — пролунало питання із кількох рум'яних уст.
— А так, бо ще опівночі з дзеркала ворожать, але це вже, так сказати, ворожба грішна.
— Чому?
— А пригадайте собі, як воно є в Шевченковій "Тополі": "Не питайте свою долю, само серце знає, кого любить..." Я нікому не раджу ворожити з дзеркала опівночі, поміж двома горючими свічками. Знаю один такий примір, що дуже прикро скінчився.
— Розкажіть нам, тітусю, розкажіть!
— А не будете цього пробувати?