Я притакнув і дивувався, що мій хазарин знав усіх моїх свояків та знайомих по імені, і знав їх ще з тих часів, як мене на світі не було.
"Дивна зустріч", — сказав я до себе й потонув у думках. Коні бігли, дорога втікала перед нами, буцім перестрашилася чогось. У ярі високий хрест простягав на схід і захід свої довгі руки. На хресті хитався сухий вінок із польового квіття.
Мої думки перебили нараз слова:
Багатим та скупим зливали Розтопленеє срібло в рот, А брехунів там заставляли Лизать гарячих сковород; Які ж із роду не женились, Та по чужих кутках живились, Такі повішені на крюк, Зачеплені за теє тіло, На світі що грішило сміло, І не боялися цих мук.
— Це ж "Енеїда"! — скрикнув я, наче спросоння.
— Ну так, Котляревського "Енеїда", — притакнув візник. — Але чому ви кричите?
— Де ви її дістали?
— Колись у Балті на ярмарку купив. Там був такий *идок, що книжки по заїздах розносив, і пани купували. Я собі "Енеїду" купив. То така, знаєте, сміховита книжка, Що відірватися від неї не можна. Я вже її напам'ять умію.
— Гарно. А невже ж ви знаєте, хто були ці Зевси і Юнони, ці Турни і Дідони, га?
— Трохи знаю, бо й сам колись до школи ходив, але більше поза школу, ніж до неї, і вигнали. А дещо мій знайомий рабин мені сказав.
— Той, що три роки до одного класу ходив?
— Той самий.
Мені стидно було признатися, що я "Енещи" не мав, бо не міг її купити, і що лиш 1898 року купив я собі цю книжку.
Була ніч, як ми приїхали на місце. Дядько ще не спав. Ходив по городці й відмовляв молитву.
— Бійся Бога, ти балагулою приїхав! Чому не написав по коні?
— Я писав. Не дістали ви мого листа?
— Ні, не дістав. Поштар вчора не ходив на пошту.
— Нічого. Не жалую, бо їхалося гарно. — І я розказав дядькові про мого візника і про "Енеїду".
Довго ми не могли заснути, і довго я завидував бала-гулі, його "Енеїді".
ЖУКІВ
По смерті жуківського пароха, отця Иосифа Луж-ницького, батько мій перенісся з Поручила до Жукова.
Жуків числився до кращих парохій у деканаті. Мав більше ніж сто моргів поля і поверх тисячі душ населення. Село не мало даора, і люди були доволі заможні. Поміж ними траплялися і шляхетські роди, Білецьких, Недільських, Рутковських. Назагал жуківці ніяк не нагадували колишніх панських підданих, панщизняків. Одягалися гарно, поводилися чемно, але перед будь-яким посіпакою з міста не знімали шапок та не гнулися в чотири погибелі. Жуківський господар не гнав до Бережан ні телят, ні пацят, шоби там над ним знущалися згінники та торговельники. Вони мусили йти до Жукова, як хотіли щось купити. Тому й не любили жуківців та прозивали їх "гордими холєрами".
У Жукові була гарна трибанна церква, мабуть, з кінця сімнадцятого століття. Крім тієї матірної церкви була ще й дочерня в Гиновичах, а третє село, що належало до жуківської парохії, Шумляни, церкви не мало.
У всіх трьох селах були школи. За батька засновано там читальні, "Січі" та інші організації. Корчма з року на рік глухла. Мало хто до неї заглядав. Але й громадський шпихлір, через дорогу від корчми, також пусткою стояв. Люди перестали боятися голоду й неврожаю.
Не знаю, чи було де в краю так гарно положене приходство, як у Жукові.
Мало що не цілий горб, понижче церкви, належав до нього. Росли там два сади, овочева шкілка і берестовий лісок, що від хати збігав у долину. Долиною перепливала Золота Липа. Перед хатою шуміли високі смереки, в городці пахли квіти. Від хати до величезної грушки, при вході до ліска, бігла алея, обсаджена винничками й ірисами. Грушка виросла така розкішна й крислата, що в її тіні могло сховатися перед проміннями літнього сонця ціле численне товариство. Друга алея вела до меншої, але все ще дуже великої грушки, що стояла при вході до вишневого саду.
Батько дуже любив дерева, квіти й городовину. У шкілці мав тисячі щеп. Роздавав їх селянам і казав, що це найкраща асекурація садів перед шкідниками. Як селянин виплекає в себе деревину, то і в панотцевім саді ані сам не зробить шкоди, ані другим не дасть зробити. 1 так дійсно було. Я собі не пригадую, щоби в нас застукали якого шкідника в саді, хоч які смачні овочі дозрівали в ньому і хоч від ріки стояв він розтвором, бо паркан коштував би забагато. Та ще постарався батько, щоб громада недалечко від нас заложила громадський сад. Батько дав зі своєї шкілки щокращі щепи, і сад, обкопаний глибоким ровом, щоб не залазила туди худоба, ріс, можна сказати, на славу. Тут відбувалися практичні лекції садівництва. Ані парубок не стяв собі гіллячки на бичівно, ані Дядько на палицю, щоб відганятися від собак, навіть сільські хлопці-пастушки, що залюбки спинаються по всіх Деревах, не залазили туди. Хай спробував би котрий! Дали б йому научку.
Там тоді серед дерев, серед винограду й морель, серед Пахучого квіття стояла довга, невисока хата під ґонтами, з ринвами, з ґанком на двох стовпах, обвитих диким виноградом. У хаті шість кімнат, невеликих, тільки зал просторий з двома печами і трьома вікнами. Крізь два з них видно село, а крізь третє — муровану дорогу з Бережан до Золочева. При тих вікнах тільки сиди й малюй, такі прегарні краєвиди.
Скільки разів у тому залі, коли я був студентом, молодь наша бавилася в старомодного "пташка", співала та танцювала до білого ранку. Скільки сірих вечорів провели ми тут на щирих розмовах, скільки літніх ночей пересиділи, бо місяць так розмріював душу, що ніяк не годен був заснути. Зачепиться, бувало, за смереку й зазирає у вікна, такий круглолиций і всміхнений, казав би ти, вдоволений і тими смереками високими, і квітками пахучими, й людьми.
У тому залі давав деколи жуківський аматорський кружок свої театральні вистави. Виносили тоді меблі, здіймали образи, забували про лакеровану підлогу, стукали, іупали, будували сцену. Але що ж воно значило трохи того неспокою супроти вистави аматорського кружка в Жукові!
Поважний господар, Недільський, дякував, бувало, батькові й мамі за відступлення залу й казав, що як дасть Бог, то село побудує собі читальню і буде мати свій власний театр. Батько показував на корчму: "Поки що можна би її переробити на читальню". Так воно і сталося пізніше. Корчмар не мав що в Жукові робити, забрався, а з корчми зробила громада народний дім. З гордістю мушу згадати, що вулицю від колишньої корчми на приходство охрищено моїм іменем, а мене іменовано почесним громадянином Жукова. Це мій найвищий і для мене найдорожчий титул; дістав я його, мабуть,більше за заслуги мого батька, ніж за свої.