Пісня наближається до нас. Ніхто її не спиняє.
Навіть хлопці, що звичайно насміхаються з дівочих звичаїв і забав, якось мовчать. Невже ж і їх полонила краса старосвітської пісні?
"Ще одно подвір'я, і вільха буде в нас", — каже мама, що дуже любила народні пісні й сама їх гарно співала. Повертаюся вправо, звідки має надійти хоровод, і наслухую.
"Ідуть! Ідуть"!
Кільканадцять дівчат, тихо й без гамору, як тіні, всуваються на наше подвір'я. Доська мов з-під землі виросла. Дають їй вільху, стає на моріжку, дівчата вінком кругом неї, як на гаївці на Великдень. Вінок хитається, розколи-сується вправо, вліво, співають:
Ой хилився дуб на дуба, На крислату березу...
Слова звучать ясно, але мелодія лунає якось так притишено, таємно, буцім із далеких, дуже далеких світів надходить.
Зілля ж моє, василеньку, Зілля ж моє, василеньку! Садила-м тя, доглядала, Садила-м тя, доглядала. До схід сонця підливала, До схід сонця підливала.
1 жалується дівчина в пісні, що зілля те плекала для милого на весілля. Та замість у милого побачила його в неділю під церквою у нелюба "на шапочці". 1 журиться, як би то до нього приступити, зілля своє вихопити, бо з нелюбом важко жити...
♦
Скінчили. І так, як непомітно появилися, так і зникли, мов привиди весняної ночі.
1 знову тишина. Лиш потік шумить і гаморять верби з собою. А там знову: "Ой хилився дуб на дуба, на крислату березу".
Чим дальше відходить хоровод, тим тихіший його спів. Аж і мовкне кінець села. Буцім із лісу вийшла ця пісня й помандрувала в ліс, там, де Чугайстер Мавки полошить, де сова мишам жити не дає, де папороть у ніч перед Купалом цвіте.
^3 Б Лепкий, т 1
705
КРАСНОПУЩА
Від малої дитини мав я нагоду дивитися на деякі гарні образи. По подільських дворах і приходствах ходив німець-маляр Швугер, малюючи портрети, краєвиди й копії святих образів. Малював він також у мого діда в Крегульці, а коли дідо перенісся до Бережан, а парохію в Крегульці дістав мій батько, то Швугер зимою заходив до нас і також малював, а я годинами цілими сидів при нім, затаївши дух, і дивився. Деякі образи Швугера, особливо з його молодих літ, були справді гарні.
У діда виховувався Юрко Райзнер. Співав у церковнім хорі і підготовлявся на сільського вчителя, бо дідо був тоді інспектором шкільним і не одного вчителя виховав та примістив у школі. Але цей Юрко виявляв такий малярський хист, що спів покинув і на вчителя не вчився, тільки дякуючи Швугерові став малярем. По нім лишилося було в нашій родині декілька його справді дуже гарних праць. Але Юрко залюбився, оженився, прийшли діти, треба було заробляти, а що найпевніші заробітки знаходили тодішні наші малярі в церквах, то став він церковним малярем і на ширшу воду не виплив.
Учнем нашої гімназії бачив я не раз у палатці графа Потоцького в Раю, образи маляра Григлєвського, Матей-кового76 "Віта Ствоша" (Файт Штосса), родинні портрети Потоцьких та декілька цінних творів фламандських малярів.
Але найбільше тягнув мене до себе величавий іконо-
стас у василіанськім монастирі77 в Краснопущі. Був це
наш найближчий монастир, і до нього ми, ученики
нижчої гімназії в Бережанах, ходили на святого Івана на
відпуст. '
З Бережан до Краснопущі було мало що не три милі, майже так само, як із Поручина. їхалося гостинцем У напрямі Золочева, попри Жуків, Урмань, Розгадів, до Пліхова, там переїздилося греблю і дряхлий місток, а тоді селом і вузенькою доріжкою доїздилося до монастиря. Хто їхав туди, на нудний краєвид нарікати не міг. Куди там! Це один із кращих шматків нашої батьківщини. Високі горби, глибокі яри, густі дубові ліси, стави, як озера, села на пригірках зі старосвітськими церквами і з чистенькими
селянськими загородами — чого ще більше прохожий чи переїжджий від краєвиду забагато може! 1 біда не кидалася тут у вічі. Жито, пшениця, картопля, кукурудза, а до того гриби та ягоди в лісі, риба в ставах і ріках, а часом і пакосний дик, застуканий у шкоді, — якось люди жили і за Божою допомогою давали собі раду. У лахмітті мало кого бачилося, курман, куртина, зимою кожух, літом чисто випране білля, — усякий хотів по-людськи виглядати.
Я дуже любив цю дорогу і, як тільки мав нагоду, радо їхав до Краснопущі.
Але з Поручина пішки було туди багато ближче. Щоб тільки дібратися до лісу, а тоді вже лісом, лісом ішлося так довго, поки нараз перед тобою не відкрилася широка, спадиста долина, з трьох боків окружена лісистими горбами. З середини тієї просторої долини підіймалася вгору величава трьохбанна дерев'яна церква, а за нею мурований, одноповерховий Василіанський монастир.
Око, що довгий час не бачило нічого, крім густих пнів та зеленого мережива листя, нараз здивовано гляділо на чудовий краєвид і на єдину в нас таку величаву будівлю, як краснопущецька церква з половини XVII століття. Не знаю її вимірів, та думаю, що всі інші дерев'яні церкви, що їх я бачив, були куди менші й багато нижчі — до того часу, поки її гонтою критих бань не побив бережанський бляхар Померанц блискучою бляхою. Побиваючи, попсував шляхетну форму бань, а бляха, як матеріал, не заступила гідно колишньої сірої гонги. Церква складалася тепер неначе з двох, незгармонізованих з собою частин: з долішньої, темно-сірої, дерев'яної, і з горішньої, ясноб-лискучої, бляшаної. І ліхтарні під хрестами не були вже такі гарні, як колись: вони неначе змаліли і посліпли, а хрести на них трималися так якось непевно, що, казав би ти, ось-ось вітер їх поскидає вдолину.
Кам'яний монастир за церквою не зв'язувався з нею, зле й не псував того могутнього враження, яке вона викликала в душі захопленого глядача. Подобала на велетня, що більше ніж два століття перестояв на відшибі політичних і культурних рухів, як один із посередників мЬк небом та землею. Приймав молитви цілої низки поколінь та в тихі, самотні ночі передавав їх до Бога.
Хто перший раз переступив поріг краснопущецької Церкви, ставав здивований, а з грудей його добувався оклик захоплення: "Ах!" Перед ним здіймалася велетенська, густо різьблена й суто золочена стіна з численними високомистецькими образами — її славний іконостас. Бачив я їх чимало, між ними богородчанський, рога-тинський і дрогобицький, але ні один із них як синтез архітектури, різьби та малярства не вражав мене так сильно й не залишив по собі такого відгуку, як краснопу-щецький.