І хлопці старалися не грішити. Мовчки лягали спати, а як котрий і забалакав, то хіба про завтрішню їзду до хати.
Вставали скоріш, ніж звичайно, бо треба було зібратися до дороги. Зібравшися, не йшли, а бігли до церкви. А там уже перед порогом стояв отець шамбелян. Не дай Боже, щоби хто на службу Божу спізнився! Зараз пригадав такому наші національні гріхи: "забув", "не знав", "спізнився" і "помилився". Тільки чотири, але як ми покутуємо за них!
Священики відправили "тиху" службу Божу, й ученики від першого до восьмого класу клякали здовж цілої церкви, від царських врат аж до входових дверей. Причащав сам отець шамбелян. (Кожного по імені назвав і ніколи не помилився.)
По службі Божій виходили ми з церкви на ринок, а з ринку розходилися прискореним кроком по станціях. До Дідової хати, на Олімп, було таки доволі високо. Задиханий і потом облитий, біг я до брами. На скруті ставав і приглядався до слідів від коліс.
— Є, є! — скрикував радісно, побачивши свіжий слід нашого залізного воза. Оп'янілий з утіхи, вискакував на порожній віз, пробував, чи добре буде сидіти, а тоді хотів ще йти до стайні, щоб привітатися з кіньми і з Кирилом. Але тітка стояла вже на порозі й не пускала.
— Куди? Куди, паничу? Перше треба випити снідання. Коні не втечуть, а кава вистигає!
— Я тільки зазирну до стайні і зараз приходжу.
— Жодного "зазирну", ходи мені зараз, а то відішлю Кирила з кіньми і поїдеш з ложкою на піч. А втім — Кирила й так нема у стайні.
— А де ж він? — скрикував я тривожно.
— Пішов до міста. Таку, о! довгу "конотатку" привіз, — не зараз і вернеться.
— А як вернеться пізно?
— То переночуєте, бо під вечір я тебе не пущу. Знаєш, яка до Поручина дорога, — страшила мене тітка.
Пив я це снідання, як за кару, й навіть хрупкі булочки з пекарні Мерля мені не смакували. Але все ж таки випив якось тую каву, вхопив кілька шматочків цукру й побіг до стайні.
Коні як почули мене, повідвертали голови від жолоба, і гнідий заіржав весело. Зате й дістав цукру, а карий не дістав, бо викидав його з лиска. А що там у Поручині чувати? Чи всі здорові? Чи дістаєте ще овес три рази на добу, і чи сіно ще є? А з худоби чи що прибуло? Питанням не було кінця. Коні форкали радісно і притакували головами. "Бідні коники, бідні!" — поплескував я їх по шиях і жалував, що такі заболочені прийшли. "Добре, що вам Кирило хоч боки та шиї скрутлями витер і дергами вас понакривав. Але де він є, чому не приходить цей Кирило? Справді, чому він не приходить?!"
1 я притьмом біг на хвіртку.
На хвіртці очі свої видивлював, а Кирила побачити не міг. Так простояв, поки мене не закликали на вчасний обід.
— Видно, тобі нудно в діда і в нас, коли ти так спішишся додому, — дорікала мені тітка. Я не знав, що відповісти. Хвилину мовчав, задавлений у тарілку, а тоді виправдувався, що в діда і в тіток мені дуже добре, але я хочу трохи поїхати до хати, бо вже давно там не був.
Обід складався тільки з двох страв, і то пісних, на олію, але мені здавалося, що він триває так довго, як на празник або на іменини. Терпцю не ставало, поки не прийшов Кирило, двигаючи повну кобелю всякого добра.
— Кирило! Борзо, борзо, бо дуже спізнимось! Ще нам скажуть тут ночувати!
— Борзьо, борзьо! — покривлявся мені Кирило. — А хто пообідає за мене?
Дали Кирилові обід, та заки він його з'їв, заки напоїв і запряг коні, минуло полуднє. Я за той час попрощався з усіми, одягнувся і витарабанився на віз.
Дідо всунув мені в руку кілька шусток на писанки, перехрестив коні, і віз покотився в долину.
Я дуже любив Бережани, але тії на горі, з Олімпом, Руриськами і Раєм, а не ці в долині, де були крамниці, де відбувалися ярмарки і де в ратуші, серед Ринку, містилася наша гімназія. Бр-р! Я навіть не дивився в цей бік. Не цікаво. Зате, коли ми виїхали за рогачку і коли я з горбка глянув поза себе, то побачив такий чудовий краєвид, що ока від нього не міг відірвати.
Велетенський став мерехтів усіми переливами срібла і кобальту, відбиваючи в собі і весняне неспокійне небо, і береги, свіжою зеленню вкриті. На одному березі довгим шнурком розтягнувся Лапшин, на другому Гиновичі; з третього боку широка й висока гребля відцілювала став від Бережан, а четвертий бік губився в шуварах, тепличинах і у вільшині. Здовж греблі стоять рядком величезні, старезні дерева, буцім сторожі, щоби став не перервав греблі та не залив міста, як це вже раз і сталося колись, бо став був коди вище від міста, так, що тільки вежі ратуша, церкви і костелів знімаються понад його плесо.
Верхи цих веж весна вже обмила дощами, висушила вітрами, а тепер їх сонце позолочувало своїм промінням. Як же вони блистять, мовби на них хтось велетенські свічки позапалював, мовби там хтось попришпилював зорі. Моє захоплення краєвцдом Бережан перебив Кирило.
— Не знати, паничу, чи Василь виїхав уже другими кіньми до жуківського мосту.
— А нащо нам його?
— Як то нащо? Підбичувати мусить. Одною парою не переїдемо ні ліска, ні Глинки. Там така розкаль, що хай Бог криє.
— А якось їздять люди.
— їздять, але як! Суголовками об'їжджають або озимину псують. Коні в них малі та шпаркі, як мишенята, а вози на дерев'яних осях. Та й то колись тут як якийсь застряг у ліску, то півднини бовтався, поки не над'їхали люди та й не підбичували.
На наше щастя, перед жуківським мостом, на муро-ванці, стояв Василь з другою парою коней. Припрягли і з'їхали в болото.
Кирило правду казав. Це була така розкаль, якої я ще не бачив. Віз поринав по самі осі в болоті. Люди городами ходили та загумінками.
Минула година, заки ми переїхали село й опинилися перед невеличким дубовим ліском.
Я все того ліска боявся, бо звичайно верталися ми з Бережан пізно вночі, дорога була навіть літом і в погоду препогана, повна ям та грубезних корінюк, що мов величезні гадюки повилазили з нір й повзли через дорогу.
Лісок мав два дуже прикрі горби, а посередині яр, куди стікала з усіх сторін вода. Направо й наліво росла не густа, але стара дубина. Там було темно, і я все боявся, що з тієї темряви вискочать як не вовки, то розбійники.
І тепер, коли Кирило й Василь перед тим ліском стали, щоби коні висапалися трохи, то, незважаючи на те, що було ще ясно, я волів дивитись поза себе, на Жуків і Шумляни, ніж на цей непевний лісок.