Було то в літо великої моєї любовної туги, коли я майже щодня приходив до річки; стояв тоді над землею неспокійний серпень, бо падали майже щодня дощі, і хмари товклися на небі цілими днями, тільки на короткий час розсуваючи сірі запони й випускаючи на світ трохи голубого сяйва. Очищений клаптик неба тоді світився так яскраво, начебто вмістивсь у ньому весь той блиск, який мало віддати небо, коли б серпень був погожий і сонячний. Я спускався до річки, до того дзеркала для неба; сюди я приносив листи для дівчини, яку любив невимірно і яка не відповідала мені взаємністю. Сюди ж, до річки, виходив мій добрий приятель Вовка, менший брат отієї дівчини, і я мусив щоразу оповідати йому нові якісь історії.
Я сідав біля ріки й починав креслити на вогкому піску вербовим прутиком химерні фігури. Так я міг сидіти годинами, слухаючи, як хлюпочуть хвильки, під таку хвилю я сам ставав дзеркалом для неба, як і та ріка, що лежала переді мною, бо в мені таке колотилося, як і в тому небі: було там сіро й непривітно. Часто випадав дощ, і від того земля дихала вогко й духмяно. Я сидів боком до дороги, яка стікала з гори, і крайока стежив за нею: там мала з’явитися тоненька хитка постать. Вона, зрештою, і з’являлась, і серце мені забирало в їжасту рукавицю, а вуста мимоволі смикалися.
Він ішов зовсім неквапно, той мій вісник, ледве пересуваючи ногами, часом посвистував, а часом ні. Інколи зупинявся й нагинавсь, підіймав з дороги камінця і, раптово крутнувшись, пускав його в небо. Спинявся, задерши голову, й дивився, а мені здавалося під ту хвилю, що той камінець навіки пропадав у небі — прутик мій уже починав танцювати на піску, лишаючи на ньому дзьобасті сліди. Вовка вже переходив греблю, наближався до мене; я міг повернутися й засвітити привітно всмішкою. Він також світив до мене привітною всмішкою, з розгону сідав на траву й занурював сандалети у пісок. Тоді цвиркав крізь зуби і наче не помічав очікувального мого погляду. Тільки раз він приніс мені цидулку — кілька надряпаних слів: відповідь на зливу натхненних листів, що їх передав я дівчині, в яку був закоханий; запах тієї цидулки я пам’ятаю й досі: була вона наче розтертий між пальцями полиновий листок.
Вовка брав плескатого камінчика, гойдав його в руці й метав далеко над водою. Аж посередині річки бовкав той гостро і на мент сколихував гладку поверхню, розганяючи навсібіч пружки хвильок-кіл...
Я почав розказувати про те, як сидів якось на тому ж березі, сидів надмір довго; була неділя, і я нікуди не поспішав. Прийшов на ту річку відрана; зрештою, і не задля Вовки — хотілося мені самоти. Як на те й рибалок було того дня на річці лиш кілька, та й ті швидко позгортали вудочки, поклали їх на плечі та й пішли собі; я ж сидів і відчував у собі небо, наповнене розколошканими хмарами. Рука моя тримала такого ж вербового прутика й креслила мимоволі — я так захопився отим кресленням, що нічого навдокіл не помічав. Не помітив я, що біля мене зупинився низенький чоловічок і дивився на мою роботу. Був одягнений у недоладний сірий полотняний костюм, і очі його були трохи чудні: блищали надміру і були ніби втомлені. Я намалював на піску якусь надто вже химерну почвару, і чоловік не витримав. Підійшов до мене ближче і кашлянув.
— Навіщо ви малюєте почвар? — спитав напрочуд низьким і приємним голосом — це був таки рідкісний басище.
Я здригнувся; зрештою, мав такий настрій, що не бажав ні з ким ставати до розмов.
— Можу намалювати й красунчика, — буркнув непривітно.
— Вважаєте, що це те ж саме? — серйозно спитав чоловік.
Я стер намальоване і зирнув на співрозмовника. Чуприна в нього була довга й спадала на плечі. Росли вуса й невелика борода, і був би він зовсім звичайний, коли б не дивні оті очі.
— Ви часом не священик? — не зовсім привітно сказав я.
— Я Прибулець. Звати мене Тур, — сумно сказав дідуган, присідаючи на траву.
Я засміявся.
— Аякже, Прибулець, — сказав, пересміявшись. — Тоді навіщо розгулювати в цьому костюмі стилю "райспроживпром"? І що ви забули на землі? Чи не досить вам турбот небесних?
У цей час за спиною чоловіка розірвалися хмари, і з них полився яскравий блакит. Його постать потрапила в ту сонячну смугу, і я раптом почудувався: здалося мені, що над головою в нього і справді світиться прозора куля.
Чоловік дивився на мене великими темними очима, від яких трохи й моторошно ставало.
— Розкажіть, — попросив я.
— Це не проста історія, — мовив він.
Тут над водою з’явилася велика біла мева, вдарила грудьми об хвилі й метнулася вгору, тримаючи у дзьобі рибину.
— Бачите, — задумливо сказав чоловік. — Ви можете не повірити мені... Я прийшов шукати подругу!..
Він напевне побачив у мене на вустах саркастичну посмішку, бо таки посмутнів.
— Самі знаєте, — сказав сумирно, — світ поставлено на грані... Не вам мені казати: суперечності роздирають його — старий він стає. Молодої крові йому треба й нового життя...
Отак воно й було: він розказував, а я уявляв. Як ішов він сріблисто-білою дорогою неба, йшов і смуток колисав його, як колише оце й мене. Бо й відчував те саме, що і я: велику любовну тугу, адже любив світ, що клався йому під ноги, — не відчував тільки взаємності. Писав на ту землю листи, і то не були клапті списаного паперу, як у мене, були то дощі, спека, бурі, урагани, землетруси. Були то повені й вивержені вулкани. Відповідь діставав ту ;ч таки, що і я: не було там взаємної любові. Отож ішов він сріблясто-білим полем, гріло сонце, цвіли райські яблуні, але тільки смуток відчував Прибулець. Довкола хиталися, наче квіти, обличчя близьких та рідних, але йому здалося раптом: надто одноманітна ця картина; були й обличчя схожі поміж себе.
"Любов — це не одноманітність, — думав він, збиваючи ногою білий бурунець пінної хмари, — любов — це багатоманітна гра барв та первнів. Що з того, що зробив я все навколо себе білим — нудьга од того бере!"
Він став коліньми на хмару, розсунув її й подививсь униз, де крутилася, наче куля, земля. Спершу він бачив тільки ту кулю, але за хвилю зір наблизив землю, і він, Прибулець, уздрів велике місто; ще за хвилю побачив вулицю, зарослу травою та обставлену густокронними каштанами. Побачив людей, що йшли вулицею, — були це люди як люди: один старий, а другий молодий чоловіки, одна стара, а друга молода жінки. Зрештою, стрепенувся: що воно там? Еге ж, побачив ще одну на тій довгій, майже порожній вулиці; вона ніби відчула його погляд, бо раптом звела вгору голову. Тоді він аж похлинувся: здалося, входить у нього електричний струм, він зніяковів, адже таки захопився дівочими чарами та вродою! Звісно, він знав: це типове міське дівча із пофарбованими нігтиками, трохи підскубаними бровами, ледь-ледь напомадженими вустами і з розсипаним на спині темним волоссям. Але в неї був такий чистий погляд, що Прибулець мимоволі здивувавсь і схвилювався.