...І він розповів мені про той вечір того ж таки недільного дня, що провів він його з Марією. Пахли матіоли, звідусіль джеркотіли цвіркуни; вони ж покинули вуркітливе місто й утомлено брели зарошеними травами теплого й великого лугу. Вгорі розляглося широке серпневе небо й безгучно палали, розчиняючись у повітрі, голубі зорі. Шелестіла трава й чути стало роздольне дихання землі й ріки, яка причаїлась у глибині об’ємної, вмиротвореної ночі.
Прийшла до них вона, та ніч, котра влагоджує все, що сталось удень, котра стирає різкі грані, обм’якшує гострі кути, приносить зосередження й розчулює — те, чого соромляться люди при світлі. Та ніч, котра пахне втомленою землею, дозрілою травою, коли багнеться тиші, схожої на беззвучний політ умиротвореного й утомленого птаха або ж схожий на очі призабутої матері з теплого спомину, який раптом народжується у глибинах мозку...
Ця ніч лежала на Маріїних плечах, у бганках її світлої сукні — дівчина сіла в траву відпочити. Прибулець став коло неї й розчулено дивився, але й туга була в його погляді, солодка й не зовсім збагненна. Таку ж тугу відчуває шофер, який їде у напрямку, вивіренім світлом автомобільних фар — десь углибиш стоїть жовто освітлене вікно, за яким чекає його дружина й гаряча вечеря. Таку тугу відчуває й машиніст паровоза, якому вже повернуло за сорок і в якого не зникло почуття неповторності рідного дому; її відчуває й закинений у сопки солдат, котрий мусить світити до місяця багнетом. Йому маряться соняшники, мальви й чорнобривці, а ще йому мариться дівчина, від якої одержав сьогодні листа. В такі ночі люди розмовляють пошепки, боячись зворушити оте тендітне, ще живе на дні кожної душі, адже душа тоді по-справжньому очищається від намулу обов’язкових дрібниць, через які люди перестають бути неповторні... В шелесті трави вчуваються вічні й безначальні істини, вислухавши які, людина забуває на мент про сумніви, а може спокійно й тепло подумати про покинуті з дня справи.
Прибулець відчував усе це вперше, він навіть подумав, що такого широкого й величного почуття не знайти більше ніде — так, це була Земля, її неповторне й просторе дихання, адже в цьому диханні зливався в одно подих мільярдів мислячих, живих і чуйних. І Прибулець раптом пізнав просту й золоту істину: ось що означає бути людиною, подумав він, тлінною, смертною, ненадійною, розумною чи дурною, хорошою чи поганою! Він зрозумів, що тільки ніч зі своєю чистою простотою підходила до висоти цієї істини — адже вона розкривається всім, хто здатен замислено спостерігати, як безшумно й швидко згоряють у небі зорі...
Тур опустився на коліна за Маріїною спиною. Вона поклала йому на груди голову, і він дихнув запахом її волосся, що ніжно пахло ромашкою.
Дівчина обернулася до нього, і він уздрів матове й тепло освітлене обличчя. В сутіні воно було ще чарівніше, ніж удень, і він, легко застогнавши, мимоволі похилився, щоб поцілувати його.
В неї були великі, схожі на безмежну, несподівану ніч очі, і затепліло в тих очах у відповідь на його поцілунок — було то бажання взаєморозуміння й простої, як і їхній поцілунок, з’єднаності.
Тур відчув її одкровення, і глибоке зворушення ввійшло в його душу, яка ніколи не знала, що таке тлінність. Він устав і, звівши голову до неба, завмер, перетворюючись у того, який теж колись був народжений такою ж простою, як і ця, дівчиною, а потім в ім’я світу цього й людей пішов на хрест. По його щоках потекли великі, прозорі сльози, адже питав він у неба вічної таїни любові.
© УКРАЇНА. — 1984. — № 6.
© СУЧАСНЕ ФАНТАСТИЧНЕ ОПОВІДАННЯ. — К.: Молодь, 1990. — 320 с.