— Так і є — сюди, до нас, вершник їде!
Зійшли вони з дороги, сіли в кущах і чекають. Жилін підповз до дороги, бачить — татарин верхи їде, корову жене. Сам собі під ніс мугикає щось. Проїхав татарин. Жилін повернувся до Костиліна.
— Ну, милував бог; вставай, підемо.
Почав Костилін підводитись і впав.
— Не можу, їй-богу, не можу, сил немає.
Чоловік гладкий, пухлий, упрів; та як обхопило його в лісі туманом холодним, та ноги обідрані — він і скис. Почав його Жилін силоміць підводити. Як закричить Костилін:
— Ой, боляче!
Жилін так і похолов.
— Чого кричиш? Татарин же близько, почує. — А сам думає: "Він і справді ослаб, що мені з ним робити? Кинути товариша не годиться". — Ну, — каже, — вставай, сідай на гиргоші — понесу, коли вже йти не можеш.
Підсадив на себе Костиліиа, підхопив руками під. литки, вийшов на дорогу, потягнув.
— Тільки, — каже, — не души ти мене руками за горло, ради христа. За плечі тримайся.
Важко Жиліну, ноги теж у крові і стомився. Нахилиться, підправить, підкине, щоб трохи вище сидів на ньому Костилін, несе його по дорозі.
Видно, почув татарин, як Костилін закричав. Чує Жилін — їде хтось позаду, гукає по-своєму. Кинувся Жилін у кущі. Татарин вихопив рушницю, вистрілив — не влучив, заверещав по-своєму і поскакав геть по дорозі.
— Ну, — каже Жилін, — пропали, брат! Він, собака, зараз збере татар за нами в погоню. Якщо не відійдемо версти за три — пропали. — А сам думає про Костиліна: "І надала мені лиха година колоду цю з собою брати. Сам я давно б утік".
Костилін каже:
— Йди сам, чого тобі з-за мене пропадати.
— Ні, не піду: не годиться товариша кидати.
Підхопив знову на плечі, попер. Пройшов він отак з версту. Все ліс тягнеться, і не видно краю. А туман уже розсіюватись почав, і немовби хмарки находити почали. Не видно вже зірок. Змучився Жилін.
Дійшов до джерельця край дороги, камінням викладеного. Зупинився, зсадив Костиліна.
— Дай, — каже, — спочину, нап'юсь. Коржиків поїмо. Мабуть, уже недалеко.
Тільки приліг він, щоб напитися, чує — затупотіло ззаду. Знову кинулися праворуч, у кущі, під кручу, і полягали.
Чують голоси татарські; зупинилися татари на тому самому місці, де вони з дороги звернули. Поговорили, потім собак почали нацьковувати. Чують — тріщить щось у кущах, прямо до них якийсь собака чужий. Зупинився, загавкав.
Лізуть і татари — теж чужі; схопили їх, позв'язували, посадовили на коней, повезли.
Проїхали версти три, зустрічає їх Абдул — хазяїн з двома татарами. Поговорив щось із татарами, пересадили на своїх коней, повезли назад в аул.
Абдул уже не сміється і ні слова не говорить до них.
Привезли на світанку в аул, посадовили на вулиці. Збіглися діти. Камінням, канчуками б'ють їх, верещать.
Зібралися татари в коло, і старик з-під гори прийшов. Почали розмовляти. Чує Жилін, говорять про них — радяться, що з ними робити. Одні кажуть, треба їх далі в гори відвезти, а старик каже: "Треба вбити". Абдул сперечається, каже: "Я за них гроші віддав; я за них викуп візьму". А старик каже: "Нічого вони не заплатять, тільки лиха накоять. І гріх росіян годувати. Вбити — і край".
Порозходилися. Підійшов хазяїн до Жиліна, почав йому говорити:
— Якщо, — каже, — мені не пришлють за вас викуп, я через два тижні вас засічу. А якщо надумаєш знову тікати, я тебе, як собаку, вб'ю. Пиши листа, гарненько пиши!
Принесли їм паперу, написали вони листи. Набили на них колодки, відвели за мечеть. Там яма була аршинів п'ять — і спустили їх у цю яму.
VI
Жити їм стало зовсім погано. Колодок з них не знімали і не випускали на волю. Кидали їм туди тісто сире, як собакам, та в глечику воду спускали. Сморід у ямі, задуха, мокрота. Костилін зовсім розхворівся, розпух, ломота в усьому тілі, і все стогне або спить. І Жилін зажурився: бачить — справа погана. І не знає, як видряпатися.
Почав було він підкопуватися, та землю нема куди викидати; побачив хазяїн, пригрозив убити.
Сидить він якось в ямі навпочіпки, думає про вільне життя, і нудно йому. Раптом прямо йому на коліна коржик упав, другий, і черешні посипались^ Глянув угору, а там Діна. Подивилась на нього, посміхнулася і побігла. Жилін і думає: "Чи не допоможе Діна?"
Розчистив він у ямі місцинку, наколупав глини, почав ліпити ляльки. Наробив людей, коней, собак; думає: "Як прийде Діна, кину їй".
Але на другий день нема Діни. А чує Жилін — затупотіли коні, проїхали якісь вершники, і посходилися татари біля мечеті, сперечаються, кричать і згадують росіян. І чує голос старика. Як слід не розібрав він, і догадується, що росіяни близько підійшли, і бояться татари, щоб в аул не зайшли, і не знають, що з бранцями робити.
Поговорили і пішли. Раптом чує — зашаруділо щось угорі. Бачить — Діна присіла навпочіпки, коліна вище голови стирчать, схилилася, намисто висить, гойдається над ямою. Оченята так І блищать, мов зірочки. Витягла з рукава два коржики з сиру, кинула йому. Жилін узяв і каже:
— Чому давно не приходила? А я тобі іграшок наробив. На, ось!
Почав їй кидати по одній, а вона головою хитає, не дивиться.
— Не треба! — каже. Помовчала, посиділа і говорить — Іване, тебе вбити хочуть. — Сама собі рукою на шию показує.
— Хто вбити хоче?
— Батько, йому старики наказують, а мені тебе шкода.
Жилін і каже:
— А коли тобі мене шкода, то ти мені палицю довгу принеси.
Вона головою хитає, що "не можна". Він склав руки, благає її:
— Діно, прошу тебе. Дінусю, принеси.
— Не можна, — каже, — побачать, усі дома. — І пішла.
От сидить увечері Жилін і думає: "Що воно буде?" Все поглядає вгору. Зорі видно, а місяць ще не сходив. Мулла прокричав, затихло все. Почав уже Жилін дрімати, думає: "Побоїться дівча".
Раптом на голову йому глина посипалась, глянув, угору — жердина довга в той бік ями тикається. Потикалася, спускатися почала, повзе в яму. Зрадів Жилін, схопив рукою, спустив; жердина добра. Він ще раніше цю жердину на хазяйському даху бачив.
Поглянув угору: зорі високо в небі блищать, і над самою ямою очі у Діпи, неначе в кішки, у темряві світяться. Нахилилась вона обличчям на край ями і шепоче:
— Іване, Іване! — А сама руками біля обличчя все махає: тихше, мовляв.